Записки Кирпатого Мефістофеля

А в Шапочки в кімнаті тепло, затишно. Вона сидить і вчить милі іспанські слова, часом прислухаючись до передпокою, чи не дзвонять.

Шапочко, дівчинко моя!

От двоє карапузиків, вимахуючи руками, біжать на коньках по тротуарі, зі страхом дивлячись на прохожих, боячись в’їхати їм у живіт. Треба з Шапочкою піти на ковзанку, тепер можна. Тепер все можна!

Тополі білі, стрункі, як розмальовані морозом узори на шибках, в далині зливаються з туманом. Тепер друга година, на вечір імла розійдеться, небо стане червоним, як кавун. Обідати не буду; від Клавдії просто піду до Шапочки, а там Марія Пилипівна погодує мене. Отто роззявлять вони роти, як повезу від них Шапочку!

А головно, треба з Клавдією по-доброму. І взагалі все тепер добре! Не розумію — що я такого страшного знайшов у цьому всьому? Звичайнісінька ж собі історія!

Сходи сьогодні не видаються мені такими страшними. Пахне поганенько — то правда, але в цьому є щось студентське. І квартира суто студентська, трішки вогкувата, брудненька й без претензій.

Одчиняє якась панна з дуже грубими, червоними губами й вузенькими, як бритвою прорізаними, чорними оченятами. Вона в коротенькій шубці.

— Клавдія Петрівна дома?

— Дома, дома, прошу! Кла-аво, до тебе! Роздягайтесь, будь ласка! Ви, здається, вчора забули свої калоші? Я — сестра Клавдії Петрівни. Дуже рада познайомитись. От сюди!.. Клаво!

На порозі першої кімнати з’являється Клава з розгубленою, змішаною усмішкою, яка нагадує мені той час, коли я приходив до неї ще до нашого зближення. Вона так само розгублювалась, хоч і чекала з самого ранку.

І тепер, очевидячки, вона чекала, не сама, а з сестрою, яка метушиться схвильовано, смішно тупкається навколо ме­не й наївно-пильно вдивляється в моє лице своїми вузенькими очима. Руки й ноги в неї великі, чоловічі, голос грубуватий, сама смуглява, як циганка. Правда, її грубі, випнуті гу­би швидше нагадують муринку. Дуже до лиця їй було б кільце в ці губи.

— Ну, посидьте ви без мене, мені на лекцію треба... — раптом заявляє вона і простягає мені руку. Я потискую її руку й бачу, що в неї надзвичайно гарна, добра, промениста усмішка.

— Мила у вас сестра... — кажу я, коли Клавдія, замкнувши двері, вертається до мене.

— Правда? — зрадівши, здивовано, але так само з замішанням говорить вона і, відразу міняючи тон, потупившись, починає:

— Якове Васильовичу, я дуже винна перед вами за вчорашнє. Я не повинна була...

— Ну-ну-ну, не треба! — поспішно встаю я і, наблизившись до неї, дружньо торкаюсь руками до її плечей. — Не ви винні, а я. Це по-перше. А по-друге — що було, то було. Го­ворімо про те, що є й що має бути! Я дуже радий, що ви не маєте на мене серця, і тому давайте поговоримо мирно, лагідно! Правда?

Клавдія Петрівна уважно придивляється до мене; щось на моїм лиці збиває її з пантелику.

— От ваші гроші... — винувато, з ніяковістю простягає вона мені коверту, яку бере зі столу.

— Добре, давайте! Це питання все одно треба ґрунтовніше обміркувати. Ну, от!..

В сусідній хаті чується легенький писк дитини. Клавдія Петрівна робить злякане лице й кидається в ту хату.

— Костю! Ти що робиш?

Я бачу в розчинені двері біля білої колиски Костю. Він також злякано й винувато округлими очима дивиться вгору до матері й швидко, виправдуючись, говорить:

— Я нічого, мамо, не роблю. Я стою й дивлюсь. Міка сам зачепився ручкою за простиральце, їй-богу, мамуню, сам.

Тривожна, чудна цікавість тягне мене до тієї кімнати. Я голосно питаю:

— Клавдіє Петрівно, мені можна туди?

— Можна, можна! — кричить Костя, захоплено й привітно зустрічаючи мене.

Від колиски біжить до мене Клавдія й тихо, з несмілим докором каже:

— Що значить? Звичайно, можна!

І знов мені згадуються перші дні нашого знайомства, ко­ли я ніяк не міг звикнути до цього її «що значить», яке вона любила вживати в самих різних випадках.

— Добридень, Якове Васильовичу! — ніби щось знаючи, каже Костя, відступивши і схиливши голову на плече.

— Здоров, здоров, Костю! Ач, як ти виріс! Молодцем став.

Костя усміхається попсованими зубками й засоромлюється, а я, не хапаючись, іду до ліжечка, над яким, перехилившись, стоїть Клавдія. Костя забігає з другого боку, береться руками за бильця колиски й собі заглядає, сміючись та все лукаво позираючи на мене.

— Костю, іди в хату! — строго говорить Клавдія Петрівна.

— Не хочу!

— Костю!

Знайомий, грізно-замкнений, категоричний вираз лиця, якого ніколи не боявся Костя.

— Та нехай, нехай, не женіть його! — м’яко кажу я.

— Яків Васильович дозволяє. А що? — побідно хитає головою Костя. — Бо він тато! Коли б мій тато був...

— Костю! Даю тобі чесне слово!..