Записки Кирпатого Мефістофеля

Плач переходить уже в тихі ридання. По кожній моїй репліці він побільшується. Клавдія Петрівна виймає звідкись із-за ковніра хустку і притуляє її до лиця, весь час здригуючи плечима й головою.

— Це незрозуміло й нудно, Клавдіє Петрівно! В чому річ, скажіть, принаймні!

Новий вибух ридань і тільки один згук: «О-о!..»

— Ну, я йду!

Повертаюсь і рішуче простую до дверей.

— Почекай! — мокро, схлипуючим шепотом говорить Клавдія Петрівна й похапцем, обома руками, як діти, витирає хусткою лице.

— Тільки, будь ласка, без сліз і загадкового мовчання на мої слова! Коли ви хочете щось сказать, то на це є людська мова. Я вас слухаю.

Клавдія Петрівна довго й помалу крутить головою, не ка­жучи ні слова. Потім гугнявим од сліз голосом говорить:

— Як це жорстоко! За віщо?

— Що «жорстоко»?

Вона крутить знову головою. Мене цей рух невідомо через що страшенно дратує.

— Та що ж «жорстоко»? Кажіть же, нарешті!

— Хіба... хіба необхідно почувати таку ворожість, ненависть, огиду? Ну, хай до мене. А до нього ж за віщо?

— Огида? Ненависть? Звідки ви це взяли? Ніякої ненависті нема, навіщо вигадувать, не розумію!

— О, я вигадую! Я вигадую! — гірко усміхається вона.

— Клавдіє Петрівно! Ви писали, що нічого не хочете від мене, нічого не вимагаєте. Навіщо ж ці претензії?

Клавдія робить здивоване лице.

— Претензії?.. Я претензії?.. Я смію мати якісь претензії? Які? Коли?.. Я — претензії? Випадкова любовниця, хвилева примха, викинена, як ганчірка! Я — претензії?!

— А через що ж сльози?

— О, не через що! Так! Від радості, від щастя! Чого ж мені? Мені дали грошей, прийшли подивитись. Чого ж більше?

— А ви ж чого сподівалися? — раптом почуваючи вибух жагучої люті, роблю я до неї кілька кроків. — Чого? Що я завию від захоплення, що ви обманули мене? Та-ак?!

— Я обманула? — з жахом, театрально, як мені здається, одкидається вона до стіни.

— Так, ви обманули мене, тепер я це бачу ясно! Ясно, чортяка бери! Яке ти мала право родити дитину, коли ти знала, що я не хочу мати з тобою дітей? Яке?.. Утіх хотіла?.. Так і відповідай же за них!

— Я несвідомо, я...

— Мені все одно! Хто тебе знає! Ти взяла на себе... Ти повинна була все зробити... Все!..

— Навіть умерти?

— А, дай спокій! Дев’яносто відсотків жінок роблять це і не вмирають, а ти неодмінно померла б. Ти не хотіла робити, ти обманювала і себе, і мене! Ти сподівалась прив’язати мене до себе цією дитиною. Так, так! Але, вибач, це тобі не вдасться! І от у чому твої претензії! Розумієш? От, через що ти плачеш! Через те, що я не впав у твої обійми й не признав, що тепер уже нікуди й ніколи не піду від тебе. Ні, ти помилилася! Дитина ця тільки твоя, я не винен за її існування. Я не хотів її. Мене обдурено, обікрадено, знасилувано в ній, і я не хочу, чуєш ти, не хочу признавати цього насильства! І то вже слабоволість, що я дав тобі грошей. Навіть цього...

— А-а!!! — несамовито скрикує Клавдія і, шаснувши чорним подолом сукні, вихорем повертається до дверей, шарпає їх до себе, вривається в спальню й миттю вилітає звідти з конвертом в руці. Станувши на порозі й невдало розмахнувшись, вона з усієї сили кидає ним в мене. Конверт б’є мене в груди й падає під ноги. Я повертаюсь, виходжу в коридорчик, здіймаю з кілка кожух та шапку й виходжу з ними на сходи. За собою я чую галас, ридання, тупотіння ніг у кухні і ще ледве чутний, жа­лібний і ніжний згук, від якого мені тривожно б’ється серце.

Я одягаюсь на сходах і сходжу вниз. Калоші я забув.

В кабінеті прибрано. Лампа горить. У фотелі сидить Шапочка, без шуби, в темній сукні, гладенько зачісана, так, що навіть волосся не в’ється круг лиця. Коли я входжу, знаючи вже від Миколи, що прийшла Шапочка, вона помалу підводиться назустріч і пильно з-під лоба дивиться на мене. Я твердо підходжу до неї, беру одну її руку, потім другу, міцно сти­скаю їх і кажу:

— Ну!

Шапочка не розуміє, чого я хочу від неї, й нерішуче, боязко усміхається. Рівна, сіра блідість робить її очі великими й темними. Вони дивляться вже не по-дитячому, не з-під лоба, а одверто, широко, з хвилюванням і зляканим чеканням.

— Що? — з легким непорозумінням каже вона.

— Ви не знаєте що? Ні? Вам треба казати, поясняти? Га?

Десь усередині себе я сам дивуюсь, як владно, упевнено говорю тепер з нею. Через що?

Шапочка теж, мабуть, дивується, але кориться цій владі, не однімає рук і дивиться, підвівши до мене очі, так само широко, несміло, прохаючи, її руки холодні, безвольні, вгинаються від моїх потисків. Я кладу їх собі на плечі й низько нахиляю лице до Шапочки.

— Пояснити? Га? — з погрозою, пошепки кажу я.

Шапочка мовчить, її очі близько-близько від моїх. Я бачу зеленкувато-сірий ірис з крапками, трикутничками, вогку баньку; бачу під нижньою повікою зворушливі, синяві, злегка випнуті скули, де трохи ластовиння, — все таке знайоме, рідне, хвилююче.

— Моя Шапочко!

І ці слова вириваються в мене з такими нотками ніжності й болю, що я сам здригуюсь од них. В її очах миготить здивовання, — вона ж не знає, що її ім’я, найближче мені, найдорожче.