Записки Кирпатого Мефістофеля

Костя кривиться й удає, що боїться, й ховається за колиску. Слово «тато» з тривогою й ляком одгукується в мені. Я підходжу ближче й заглядаю. В глибині колиски з високими бильцями, як у білому, чотирикутному гніздечку, лежить крихітне буровато-рожеве тільце в коротенькій сорочинці. Голі ноженята, округлі, без мускулів, ворушаться, гойдаються без мети то туди, то сюди. Ручки з зігнутими червоними пальцями рвучко шарпаються, часом хапають простирадло й тягнуть його цупко. А личко його байдуже-спокійне, мовчазне, з розкидливими, блукаючими оченятами.

— А правда, він страшенно подібний по вас, Якове Васильовичу? — з усмішечкою голосно питає Костя, який видряпався на стілець і звідти зазирає в ліжко.

— Костю! Коли ти не перестанеш... Злізь з стільця! Впадеш на Міку!

«Невже є якась подібність?» — думаю я, вдивляючись у малесеньке личко. Так, волосячко густе, чорне й велике чільце.

І мені здається, що це личко от-от свідомо повернеться до мене, очі пізнають мене й воно усміхнеться або скаже що-небудь до мене. І чудно, що воно таке розкидливе, байдуже. Я ми­мохіть клацаю пальцями й пробую усміхнутись до нього.

— Він ще не усміхається, — тихо зауважує Клавдія Петрівна.

— А, ще ні? Он як!.. Так, так, це пізніше.

Але мені хочеться, щоби він хоч поглянув на мене, зупинив на мені увагу. Я знову клацаю пальцями, але це не робить на нього ніякісінького вражіння.

Тоді Клавдія Петрівна, ніби зрозумівши моє бажання, нахиляється до дитини, закутує їй ніжки ковдрою й виймає з колиски. Її лице, коли вона підводиться, червоне від натуги й сяє внутрішнім, м’яким, стримано-гордим світлом. Рожеве тільце сидить хистко і страшно, щоби воно не перекинулось назад. Тепер, проти світла з вікна, личко здається дуже негар­ним, зморщеним, малолюдським. Оченята каламутні, нетямущі, блукають без уваги.

— Міка! Подивись на тата! — кричить Костя.

— Міка — це Михайло?

— Так, Михайло! — відповідає Клавдія, дивлячись не на мене, а на Міку.

І в цю хвилину вона видається вищою на зріст, вибачливо-спокійною, навіть поважною. Я обережно беру одну з рученят і зі здивуванням почуваю, як крихітні, холоднуваті пальчики цупко присмоктуються до ребра моєї долоні. Але личко так само байдуже й очі безживно нишпорять по хаті. Я пробую відняти руку, але пальчики не пускають. Я знаю, що це чисто інстинктивне, останок здатності наших предків лазити по деревах і хапатись за віти, але чуття таке, ніби ця ручка свідомо втримує мене.

«А це ж моя дитина, це — я»! — але в мене нема ні того болю, ні ніжності та ослабленості в душі, що бували, як я казав собі ці слова, дивлячись на Андрійка. Тепер це щось тривожне, невиразне, трохи важке, жалісливе, навіть трохи гидке. Ну, що з ним робити?

Я пальцем другої руки ледве торкаюсь до щічки Міки. Червонувата і в плямочках, вона здавалась мені шорсткою, й через те атласиста її ніжність приємно дивує мене. Міка безпричасно похитує в різні боки голівкою, не помічаючи мого пальця. І раптом він застигає, повертається до матері й не відриває від неї очей.

— Що йому?

— Пенсне... — усміхається Клавдія. — Блищить... Він по пенсне почав пізнавати мене.

Костя плигає з стільця й біжить у куток. Я почуваю, як пальчики розтулюються й випускають мою руку. Костя ви­бігає з кутка з шматочком дзеркала й пробує пускати зайчиків. Але на дворі імла, в хаті мало світла, й зайчики не виходять. Одначе Міка помічає дзеркало й мовчки, серйозно, каламутно дивиться на нього.

— Там у тій кімнаті покурити можна?

— Що значить? Звичайно, можна!

Я виходжу й закурюю. В день обстанова й самі кімнатки роблять ще мізерніше враження. Сьогодні запах пральні не так чути, мабуть, через те, що не так натоплено, як учора. Стілець, на який я сідаю, хибко ходить піді мною, і я пересідаю на канапку. На ній, десь, спить сестра Клавдії, бо в тій кімнаті тільки одно велике ліжко.

Клавдія Петрівна виходить з Мікою й сідає біля столу. Міка й одна половина грудей покриті голубим серпанком, крізь який мені видко шматочок оголеного тіла й личко Мі­ки, що присмокталось до Клавдії.

— Це час його обіду, — немов прохаючи вибачення, каже Клавдія Петрівна й щільно прикриває груди. Її лице жовтяве, стомлене, помітно немолоде.

— Він тихий? — щоби сказати що-небудь, питаю я.

В ту ж мить лице Клавдії міняється, загорівшись радісною, ясною усмішкою.

— О, тихий! На диво тихий, терплячий. Такий спокійний, лагідний. Оттакий раз у раз. Сестра навіть боїться, що він не кричить, не плаче. Діти повинні кричати. А чого йому кричати, коли він здоровий і добре йому? Правда? Та й характер, видно, такий. Костя завжди кричав, удень і вночі.

— Ну, який може бути характер у місячної дитини?

— Що значить? Звичайно є. А ти хіба... А ви хіба...

Вона ніяковіє від цієї помилки й, забувши, що мала сказати, замовкає. Чути поцмокування Міки. Часом він штовхає голівкою в її груди, подібно, як сосунці-телята корову.

— Ти, ти! — ніжно морщачись од болю, говорить Клавдія, ледве-ледве торкаючись рукою до його голівки.

— Кусається... — соромливо й тихо-радісно поясняє вона.

Ні, де там! І думати нема чого, щоби вона віддала його!