Записки Кирпатого Мефістофеля

Після тих кімнаток, після писклявої канапки, напухлих од вогкості міщанських шпалерів здається мені кімната Шапочки розкішною й надзвичайно затишною.

Шапочка, намагаючись сховати замішання, хвилювання від чекання та інші почуття, хмуриться й одривчасто говорить:

— Ну, сідайте! Змерзли? Руки у вас, як лідячки. Чаю хочете?

І гостро, допитливо вона зиркає на мене, щось переносячи з одного місця на інше, й удаючи, що дуже занята.

Коли вона проходить повз мене, я ловлю її за руку й долонею притуляю до лиця собі. І від цього відразу стає спокійно та тихо на душі. Тепла рука лежить на щоці.

— Моя Шапочко!

— Ну? — ніжно відповідає вона, стоячи наді мною й дивлячись мені в очі довгим, розуміючим поглядом. Потім другою рукою вона підіймає пасмо волосся, що впало мені на око, й обережно пригладжує. Це зворушує мене.

— Я був у Клавдії Петрівни. Просто звідти.

Рука на моїй щоці робить рух, немов бажаючи погладити.

— Тяжко все це, Шапочко. Негарно. Погано.

Тепер мені хочеться жалітись і обвинувачувати когось.

— Через що?

— Не знаю... Так якось...

Я оповідаю про мої сьогоднішні відвідини, а Шапочка стоїть дуже непорушно і слухає. Чомусь мені не хочеться говорити їй багато про Міку та про свої почуття, і я про це згадую коротко й мимохіть.

— Бідна!.. — похмуро каже Шапочка й, визволивши руку, відходить від мене. На тому місці, де лежала рука, я почуваю холодок. Шапочка сідає в фотель і скупчено хмурить брови.

Мене раптом обхоплює обурення і злість. Я встаю й починаю швидко ходити по кімнаті, силкуючись опанувати собою. Але роздратованість і злість ростуть. Клавдія, здається мені, присмокталась до мене, й мені хочеться струсити її, з огидою одшпурнути від себе.

— З якої речі? — зупиняючись проти Шапочки, кажу я з непорозумінням. — З якої речі?..

— Що «з якої речі»?

Я боюсь, що скажу щось зайве і, не відповівши, ходжу знову. Але від цього тільки з більшою силою роздратовання рветься з мене:

— З якої речі я мушу про щось там думати, турбуватись, почувати себе до чогось зобов’язаним? Хай сама відповідає за свої вчинки!

Шапочка мовчить і думає вперто.

— А ви не хочете відповідати за свої? — раптом тихо каже вона.

— Хочу! Готов відповідати. Але ж не за ті, які накинено мені, які обманом мене примушено зробити.

— А коли обману нема й вона сама жертва випадку? Через що ж вона повинна бути тою жертвою?

Я в душі визнаю рацію цього аргументу. Але від того, що визнаю, почуття зв’язку з Клавдією стає гострішим і мені хочеться увільнитись від нього. І через те я кажу:

— Вона взяла на себе відповідальність.

— Я не розумію, власне, що вас так хвилює в цьому всьо­му? Вона ж нічого не вимагає від вас!

Я й сам добре не знаю, в чому річ. Знаю тільки, що щось непокоїть мене.

— Так, вона не вимагає. Але мене бере злість, хоча б за те, що я мушу брехати їй. А я не хочу брехати...

— Не брешіть!

— Значить, бути жорстоким без потреби. Від жалю ж я брехав. А ніякого жалю не хочу. Не хочу, щоби це каламутило, псувало наші з вами відносини.

Шапочка здивовано підводить брови.

— Чим же наші відносини можуть бути попсовані? Хіба я подала вам який-небудь привід до цього? Чи ви в собі помічаєте яку-небудь зміну?

— Хоча б уже тим псуються, що ми мусимо відкладати наше спільне життя, поки якось там не улаштується з нею. Я розумію, це треба. Але мене це злостить.

Кажучи це, я почуваю, що брешу, що не в цьому річ, а в чому саме, я все ж таки не розумію.

— Ну, добре... — якось несміло каже Шапочка й ши­роко, по-дитячому розплющує очі. — Коли вам це тяжко, я згоджуюсь і так...

— Ні-ні, я не хочу! Це буде не те. Я мушу спочатку покінчити з тим. Я так не можу... Простіть, Галю, все це дурниці! Нічого, власне, страшного нема, я просто трохи знервувався і... голодний. Я зранку нічого не їв. Причина дуже проста й поважна.

— Правда? Ви не їли? — заклопотано підводиться Шапочка. — Ну, ходіть! Я погодую вас.

— Зараз! Тільки ви не звертайте уваги на мої слова! Добре? І скажіть мені, тільки щиро скажіть, одверто: ваше відношення до мене не попсувалось цією історією? Скажіть тепер же, в самім початку, сама собі й мені.

Шапочка дивиться в землю й мовчить. Я чекаю з три­вогою.

— Мені було боляче... — нарешті тихо й рівно промовляє Шапочка.

— Через що саме?

— Не знаю. Так, загалом. Це бруднить... І ще якось... Не знаю. Але тепер менше. Я багато думала і...

Вона зупиняється.

— І?..

— І тепер легше. Але все це треба вияснити добре, — раптом сердито додає вона й дивиться мені в очі.

— Що ж, власне, виясняти, Шапочко?

— Не знаю, але я так не можу. Ну, ходім! Я погодую вас.

В їдальні нема нікого. Всі пішли з дому. Шапочка сама приносить мені з кухні поїсти, опікується мною із зворушливою дитячою серйозністю, заклопотанням і чогось часто червоніє. Я здогадуюсь чого: мабуть, їй, як і мені, уявляється, що вона вже моя жона, що вже живе зі мною.

Нам стає весело. Але ми занадто охоче й поспішно віддаємось цьому настроєві. Як тільки Шапочка простягає руку, щоби взяти від мене тарілку, я вимагаю викупу: цілую цю руку, а потім шепочу тихо-тихо:

— Моя? Моя?..

Шапочка витягає трубочкою губи і прижмурює очі.