Записки Кирпатого Мефістофеля

Декілька разів чути дзвінки то Марії Пилипівни, то хлопців, але ми не виходимо до них.

— Потім от що, — несподівано, відразу міняючи тему, говорить Шапочка: — Ви не женіть Клавдію Петрівну! І не брешіть! Скажіть, що через... ну, через скільки?

Я догадуюсь, про що вона каже, але все ж таки питаю:

— Що «через скільки»?

— Ну, через скільки ми будемо жити разом?

— Я сказав їй, що через два місяці. Але ж це неможливо. Я скажу через... два тижні. Цього досить! Правда?

— Добре! Але тільки не брешіть!

— Ні, Шапочко, не буду. Я буду хорошим. А ви мені поможіть! Так?

Шапочка задумливо гладить мою руку.

Цієї ночі довго, без сну я лежу в постелі й думаю. Нареш­ті, легка дрімота, як Клавдин голубий серпанок, потрохи обвиває мій мозок. От несподівано й виразно, зовсім-зовсім так, як у дитинстві, пахне старою половою між скирдами, нагрітими сонцем. Я хочу схопити і придержати це почуття, але замість його я зсуваюсь кудись помалу й не можу зупинитись. І вмить я бачу рожеве, маленьке тільце, важно, серйозно стиснені вустоньки й нижню губку, що зайшла під верхню. Спалахує гаряче вдячна ніжність, і потім все гасне.

Шапочка ходить до мене майже щодня. Моя дівчинка ласкава й сердита, з пустотливими губами. Вона тепер буває часом серйозна, мовчазна.

Від Клавдії я простую додому. Там уже сидить у фотелі Шапочка з іспанським підручником. Бідний іспанський підручник! Вона мене ні про що не питає, але я сам розповідаю їй про Клавдію, її сестру, про Костю і трошки про Міку. Менш усього про Міку. Що можна розказати про нього? Він похитує собі голівкою з темним волоссячком, коли сидить на руках, або коливає ніжками, ручками в усі боки, лежачи в колисці. Клавдія й Ольга запевняють, що він уже почав усмі­хатись, але я цього ще не бачив ні разу.

Я не хочу казати Шапочці про те, що Костя не перестає виявляти велику й перебільшено ніжну увагу до малого і як це дратує мене. Це дрібне чуття, й мені не хочеться бути смішним в очах Шапочки. Та хай собі, це Клавдина справа, а не моя! От вони переберуться на іншу квартиру. Костя й Ольга матимуть свою кімнату, і він не буде цілими днями сидіти біля Міки.

Ольга Петрівна подобається Шапочці. Особливо її вабить у ній те, що Ольга так любить маленького й уважає його трохи не за свого сина. 1 мені це подобається, але часом дратує так само, як і ніжність Кості.

І чогось я раз у раз іду від них у якомусь невиразному, незадоволеному й роздратованому настрою. Вони мені більше ніяких сцен не учиняють, та й сиджу я в них не більше години, а коли приходжу додому, то почуваю чудну втому, досаду, неспокійну порожнечу. Чи я забув щось десь, чи зробив комусь паскудство, чи мені зроблено паскудство?

І тільки з Шапочкою зникає цей настрій, але часто хочеться жалітись їй на щось. І я жаліюсь на те, що дурна ощадність Ольги примушує нас одкладати переїзд Шапочки до мене, — Ольга нізащо не хоче покинути гроші за квартиру й на превелику силу згодилась уступити один тиждень. Хочеться навіть на жалість Шапочки жалітись. Що, справді, за сентиментальність така?! Через що треба спочатку улаштувати якось там Клавдію, а потім уже себе? І через що я мушу давати Клавдії звідомлення, як живу: сам чи з ким-небудь?

А тут ще унадився ходити Панас Павлович. Дома він не може працювати, бо Варвара Федорівна не перестає «виясняти відносини». Перше він міг ходити вечорами працювати до Шури. Але з Шурою тепер у них натягнені, непевні і, видно, досить болючі відносини. Він докладно мені не розповідає, але з деяких його іронічно-сумних уваг я виводжу, що Шура твердо іде по взятому напряму. Хоча дивує мене, через що вона так довго марудиться з тими своїми прихильниками й чому, нарешті, не вибере якогось.

Ще два тижні до переїзду Клавдії. Квартиру вже майже нанято. Ольга щодня їздить на Поділ і купує там уживані меблі, що мають украшати нове помешкання. Куплені речі лишаються у торговців, потім усе в один день перевезеться на місце.

Вразливість і чесність у цієї африканки зворушливі й дратуючі. Вона не вважає за можливе брати від мене більше того, що, на її думку, потрібне для Клавдії й для Міки. На її думку...

Власне, ця муринка займає що до Клавдії й дитини моє місце, місце голови родини. Я ж почуваю себе якимсь дурним, непотрібним додатком, позбавленим усякого голосу в їх­ньому житті.

Шапочка, здається, розуміє моє становище й почасти мучиться за мене. Часом вона ніби хоче спитати мене: «Навіщо ти ходиш туди? Хіба це необхідно?» І не питає тільки через те, щоб не образити Клавдію й не робити на мене ніякої пресії. Але коли б і спитала, то я не знав би, що відповісти їй. Через що ходжу? Не через те ж, що вважаю себе зобо­в’язаним ходити! І не для Клавдії ж!

Нарешті, Шапочка питає:

— Вас утомлюють ці відвідини?

— Втомлюють трохи... Не то втомлюють, а якось... пригнічують, чи що. Я хочу, щоби це скінчилось швидше.

— Хіба ваші відвідини помагають цьому?