Записки Кирпатого Мефістофеля

— Мені так здається, принаймні. І потім я хочу вияснити, нарешті, в яких, відносинах ми будемо. Мені дуже не подобається це замовчування ними... А в тім, я не знаю нічого. Яке мені діло? Я знаю тільки, що дитині буде погано, от і все. Вони хороші жінки, але вони зроблять з дитини яке-небудь дрантя себелюбне й нікчемне.

— Через що?

— Через те, що крім звірячих почувань у них нема нічого. Вони дрижать над нею, лижуть її, цілий день вовтузяться, а в дійсності вовтузяться для себе, а не для неї. Вона так само вовтузилась і трусилась над Костею, а тепер він занехаяний, якийсь парій. З’явиться нова дитина, вона цю закине й буде над новою труситись. І тільки труситись, лизати, обнюхувати, стогнати, ричати, чорт би її взяв! Самиця та й годі! І ще ця муринка. Нічого їй не зробиться, мовляв, як вона поживе ще з тиждень у цій квартирі!

Мене вже пече роздратовання. Я чую, що щось не так у моїх словах, але від цього я дратуюсь ще дужче й кажу знову про це саме, намагаючись переконати самого себе.

— Наприклад, Костя. Вчора приходжу до них: там плач, вереск, ойкання, жах на лицях; дитина захлистується від плачу; Костя сидить у кутку за стільцем і злісно блискотить очима. В чому річ? Виявляється, Костя взяв фотографічну картку свого батька й почав тикати її в лице Міці. І якось вдряпнув його тією рамкою. Ну, розуміється, жах, стогін гні­ву, обурення. «Геть, поганий хлопче! Присягаюсь тобі» і т. д. А через що, навіщо він тикав ту картку в лице дитині, — ні­якісінького інтересу. «Пустощі, шибеник, попсованість паскудного хлопця». От традиційне, найлегше, заспокоююче пояснення. І тільки, коли я настояв, удалось вияснити, що Костя хотів дати Міці поцілувати свого тата. І знову ніякого аналізу, ніякого розуміння й ніякого бажання зрозуміти. Ага, поцілувати, — дурощі! І заспокоїлась. А тут же, може, ціла трагедія дитячої душі? Може, підносячи цю картку для цілування, Костя хотів примиритися з існуванням Міки, хотів зв’язати себе і його в одно ціле; може, тут була довга боротьба з собою, великодушність, бажання щось зрозуміти, рішити? І раптом за це шарпають його, лають, шпурляють у куток, стогнуть, ойкають. Що повинен почувати Костя до Мі­ки? Що?

Шапочка мовчить і з-під лоба, суворо, загадково дивиться на мене. А я вже не можу втримати себе, мені хочеться говорити, говорити — так мені немов легше трохи.

— Або ж така річ. Костя дуже зайнятий тепер питанням про свого тата. Раз у раз цілує його фотографію, пристає з розпитуванням, — силкується, очевидячки, зайняти якусь позицію в світі, визначити себе. Що ж на це Клавдія? Лає його батька при Кості, дратується від чіплянь Кості, плаче, жаліється на його тата і клопочеться тільки про те, щоби швидше відсунути те, що турбує її. Тикає йому в руку шоколадку або п’ятака й заспокоюється. Але хіба Костя заспоко­їться від шоколадки? Йому треба знати, де його тато, через що у всіх є тато, навіть у такого малого, як Міка, а в нього немає. Через що мама лає його тата? Як можна лаяти ту істо­ту, до якої він почуває таку побожність? Усі ці питання мучать його. І через що якийсь там Міка? Чого для Міки все, а він занедбаний? А підросте Міка, й буде та сама історія. Так само той буде питати, і замість відповіді будуть образи і йому, і його татові, і всьому найдорожчому для нього. А їй байдуже. Як дерево, що випускає з себе листя й більш нічого не хоче знати про те листя.

Шапочка сидить з тим самим виглядом. Потім, коли я вже мовчу, підводиться, пильно-пильно дивиться на мене, далі зразу закидає руки за голову й каже:

— Ттак-так!

І весь той вечір в її очах уперта задума.

А другого дня знову сцена з Костею. Він десь добув (у су­сідської дівчинки, каже) маленького, мідного хрестика, весь час цілує його, хреститься перед ним і щось шепоче.

Клавдія вражено, широко дивиться на мене й швидко-швидко оповідає про це, перестрибуючи з одної думки на другу.

В колисці лежить Міка і, задравши ніжки, робить ручками поривчасті рухи. Костя усміхається й удає, що він цілував хрестика в жарт.

— Господи! Та я ж не вчила його молитись! — жахається Клавдія, немов виправдуючись переді мною.

І мимоволі мені жаль їх усіх. А найбільше мені жаль цього крихітного тільця в колисці, яке ще не чує нічого й не розуміє.

Клавдія, нарешті, бере Костю за руку й веде його в кухню мити йому рота й лице, — мотузочок, на якому висів хрестик, весь був у гнидах. Я лишаюсь сам з Мікою. Він лежить мовчки і, немов виконуючи якусь роботу, ретельно вимахує ручками. У мене дурнувате чуття, що тепер, коли ми на одинці, він уважно подивиться на мене й пізнає. Але Міка водить очима, не помічаючи мене. Рухи безпомічні — ні волі в них, ні думки, як листя на дереві гойдається від вітру.

І раптом я чую, що ніколи не зможу піти від нього, що він мій до самої моєї смерті, що де б і з ким би я не жив, він завжди буде в мене. І Клавдія буде моєю, і Костя, і Ольга, і все їхнє життя. Хочу я цього чи не хочу, але ніколи вони вже не можуть бути чужими, байдужими мені.