Записки Кирпатого Мефістофеля

Панас Павлович щось бурмотить і неспокійно ворушиться. Олександра Михайлівна сидить рівно, потупивши очі, щипаючи пальцями кінчик хустки.

— Я насамперед хотіла б, щоби та влада, яка нас поєднала колись, щоби вона ж і санкціонувала наше розставання. Себто, щоби був формальний, законний розвід. Згоджуючись віддати нашого сина Дмитрія батькові, я хотіла б, щоби він жив у законній родині. Себто, щоби мій колишній чоловік, Панас Павлович, не вступав ні з ким ні в яке незаконне співжиття.

Ні Панас Павлович, ні Олександра Михайлівна ні одним рухом не виявляють своїх почувань. Значить, їм і це відомо.

— Далі. Вину за розвід повинен узяти на себе Панас Павлович і нести всі наслідки її, установлені законом. Мені має бути дано право бачити мого сина в кожний час і брати його до себе на три місяці щороку. І, нарешті, з матеріяльного боку покинута родина повинна бути забезпечена половиною засобів, що має колишній голова сім’ї до свого розпорядження. Отце мої бажання...

Вона замовкає й дивиться просто перед себе.

Олександра Михайлівна перестає щипати хустку й сидить зовсім непорушно, не підводячи очей. Я зиркаю на Панаса Павловича. Він якось одразу скидується, зміркувавши, мабуть, що за ним слово, й похапцем мимрить:

— Я приймаю всі умови. Себто, я цілком згоджуюся й охоче... приєднуюсь... І думаю, що... Коли хто-небудь бажає внести на розгляд, то... Що до мене, то я приймаю всі... бажання й обіцяю виконати їх.

Після цього Варвара Федорівна підводиться і, стоячи, каже:

— З цієї хвилини я вважаю і прошу всіх вважати наш шлюб розв’язаним. Ви, Панасе Павловичу, будьте ласкаві сповістити мене по змозі швидше про ваші найближчі наміри. Особисто чи через довірену особу — мені байдуже.

Вона мовчки вклоняється всім нам і, не хапаючись, рівно й строго виходить з кімнати.

Лице Панаса Павловича горить, і очі, як звичайно, дуже кліпають. Олександра Михайлівна стоїть, тримаючись за спинку свого стільця, і так само дивиться вниз.

— Якове Васильовичу, — звертається до мене тим же офіційним голосом Панас Павлович — сподіваюсь, що ви не відмовитесь узяти на себе ведення цієї справи.

— Я до ваших послуг, Панасе Павловичу! — відповідаю в тон йому.

Далі, почуваючи, що з пошани до Варвари Федорівни не треба порушувати поважного настрою приватною розмовою чи хоч би усмішкою, я зараз же прощаюсь і виходжу.

І до такої міри я загіпнотизований цією сценою, що навіть, сидячи на бричці, деякий час заховую строгу, врочисту поважність на лиці. І тільки проїхавши кварталів зо два, питаюся сам себе: Що ж це було: комедія, бажання з честю вийти з тяжкого становища, чи що інше? І вирішую, що може бути і те, і друге, і все разом. Але, в кожнім разі, зо­всім добре для Панаса Павловича. Несподівано добре. Як не як, а в цієї жінки багато сили, розуму й певного благородства. Головне, розуму. Вона зрозуміла, нарешті, що далі йти в цьо­му напрямі не можна. Значить, навіть з такою жінкою при певних умовинах можна погодитися.

Гей, а чому б мені не спробувати так само погодитися з Клавдією? Коли їй так само добре дати зрозуміти становище, вона так само мусить згодитись. Вона мусить зрозуміти, що я не можу лишити в неї свою дитину. А також не можу ви­рвати з себе те, що більше за мене, що не надається ніяким потугам розуму та волі. Жити з нею, бути її чоловіком я теж не можу, це теж більше за мене. Коли ж зроблю над собою таке насильство, то це нам усім скалічить життя.

Так вона згодиться!

Але що ближче я наближаюсь до дому Клавдії, моя певність слабшає, аргументи видаються непереконуючими, блідими.

Коли ж я роздягаюсь у їхньому крихітному коридорчикові й на мене шугає запахом нафтяної лампочки, мила, пелюшок і нагрітої вогкості; коли я дивлюсь на палаючі щоки Клавдії, що стоїть біля мене з засуканими рукавами та знайомим вогким блиском очей з-під пенсне, я почуваю, що нема ніякої надії й що Клавдія — не Варвара.

— Ми не сподівались, що ти прийдеш так рано, й купаємо Міку, — каже вона соромливо-радісним голосом, який буває раз у раз, як вона купає Міку.

— Я не на довго. Не буду перешкоджати...

— Що значить? Ти нам не перешкоджаєш.

Мене сьогодні ріже її «ти», а палаючі щоки викликають легку огиду.

— Олю! Яків Васильович прийшов! — навіщось оповіщає вона, ніби та не чує сама.

— Хочеш подивиться на купання? Ти ж любиш! Тільки зігрійся, ти з морозу! Олю, а я поставила чайник на плиту. Я зараз засвітю тут лампу. Господи, ніколи нема сірників на місці! Швидше б уже звідси, я страшенно скучила за електрикою. Хочеш зараз чаю, чи потім?

— Дякую, мені не хочеться чаю.

— Що значить? Ти ж любиш по обіді.

Я не відповідаю нічого. Мене страшенно дратує оце її «що значить» і посилання на те, що я люблю, а також її ра­дість і оживлення від мого приходу.

— Клаво, швидше! — чується голос Ольги.

— Ну, ходім: ти вже зігрівся!

Посеред кімнати на двох стільцях стоїть маленька з сірої бляхи ванночка. Навколо на підлозі ринки, горшки з водою, мильниця. На стільцях і на ліжках пелюшки, віхтики, мочалки, губки. Пахне, як у лазні, і так душно, парно, що мені зразу хочеться скинути піджак.