Записки Кирпатого Мефістофеля

Від цієї раптової свідомості мені стає моторошно, страшно, як людині, що симулюючи божевілля, почуває, що дій­сно божеволіє й що ніколи його не випустять із лікарні.

Я хутко прощаюсь і виходжу поспішно.

На дворі мороз. Зеленими кристальними іскрами блищить сніг. Сухо риплять і вищать санки. Ліхтарі світять яскраво, легко.

Мені хочеться руху, швидкої їзди, свисту вітру в ухах. Я беру «ліхача» й велю якомога швидше їхати в напрямі Лаври. Вуха горять, мороз і вітер, як бритвою, шкрябають щоки, зривом миготять стрічні санки. Але моторошне, гнітюче чуття не проходить. І мені здається, що воно стоїть позаду мене в санках і холодно дихає мені в шию.

— Назад, візник! На Хрещатик! Швидше! На весь дух!

Серед світла, дзвінків трамваїв, чорної, рухливої маси тіл на тротуарах мені легше.

Зрештою, все це дурниця. З якої речі? Моє сумління чисте. Я робив і роблю все, що можу. Навіть Шапочка не може осудити мене. Найбільш вибагливий мораліст не може вимагати від мене більше. Чого ж мені?

Але, як тільки я починаю думати про це, так зараз же, невідомо через що, я почуваю знову страх і відчай. І що більше думаю, що більше справедливих аргументів приводжу, то виразніше я почуваю, що я брешу й що я не маю рації. Не логікою, не сумлінням не маю рації, а чимсь іншим, що не потребує, очевидно, ні логіки, ні сумління, ні моєї волі. І я знаю, що не зважаючи на всю чистоту, і логіку, і сумління, я ніколи не буду чужий до цієї маленької, нетямущої істоти з хисткими ручками. І коли так, то звідси йде вже інша логіка, йде розвиток її в мені самому, неодхильний, неминучий, як неминуче мусить текти вода з високого місця на низьке. І через те ніколи Клавдія не може бути мені чужою; до самої смерті я буду зв’язаний з нею. От що!

І вона сама це, здається, почуває, почуває якимсь іншим способом, ніж звичайні почуття. Тим-то й ця животна, принишкла, хитра покірність, це вичікування чогось, це купання при мені Міки, ця відсутність найменшого дивування з моїх безцільних одвідин. От воно, справжнє розуміння! О, вона знає, до чого воно йде!

В мені потроху, як у воді, що починає кипіти, з’являються бульбашки гніву. Гей, Клавдіє, бережись! Погану гру граєш!

— Візник! До вокзалу!

Ми женемо в гору по Бібіковському Бульвару. Широкий, у витких складках, зад лихача-візника сидить твердо й упевнено. Мені чогось приємно дивитись на нього.

«Та що ж це таке?»... — раптом з непорозумінням я питаю сам себе. — «Та не хочу я цього! Не приймаю, не скорюсь! От не скорюсь та й годі!».

— Візник! Назад! Так-так, назад!

У мене, мабуть, сидить Шапочка. Сидить і чекає. Вона теж угадує. Вона теж розуміє. Ні, сліпим силам я не скорюсь! Тепер це вияснено. Тепер мені нема чого ходити туди. Я вільний, я чистий.

Шапочка в мене. Я підходжу до неї, обіймаю й міцно, радісно цілую її. Ніколи після першого поцілунку я цього не робив. Шапочка, вся зашарівшись, вся спалахнувши назу­стріч моїй радості, не протестує, не противиться, але й не відповідає. Вона тільки спішить угадати, зрозуміти мою радість.

Я, як можу, пояснюю їй. І їй, і самому собі. Вона слухає уважно, наївно розплющивши очі. Коли її щось дуже захоплює, цей наївний вираз раз у раз спливає на її лиці. Милий, гарний такий вираз!

— Так, Шапочко: так от у чому вся річ! Треба було привести себе «до одного знаменателя», як каже Панас Пав­лович...

Але не встигає Шапочка щось сказати мені, як у кабінет увіходить сам Панас Павлович, у шубі, шапці, з бурульками на вусах, у калошах. Він простує до канапи, сідає і якимсь змерзлим, тоненьким голосом говорить:

— Я вбив мою жінку...

І скидає спітніле пенсне, яке починає зараз же розглядати, крутячи його тремтячими пальцями. Шапочка сильно ха­пає мене за руку й тисне так, що мені стає боляче, а сама поширеними очима, які малюють у кінематографічних героїнь, дивиться на Панаса Павловича.

— Яку жінку? Що вам таке, Панасе Павловичу?

— Я вбив мою жінку...

Він, мабуть, весь час повторює про себе цю фразу й більш нічого не може вимовити тепер. Потім він встає й іде до передпокою. Тоді Шапочка наганяє його, повертає назад і всадовлює його на канапу.

— Не треба, Панасе Павловичу! Сядьте сюди!

— Та як це трапилось? — через щось пошепки питаю я.

— Ні, пустіть! — жалібно, напівбожевільно скрикує він і знову рветься до дверей. Ми злякано тримаємо його.

Добитись чого-небудь од Панаса Павловича нема ніякої можливості: він не чує, не розуміє питань, усе рветься кудись. У нього лице мокре, жалюгідне; на блідому переніссі фіолетова смужка від пенсне; очі блукаючі, слізливі.

— Їдьте туди! — шепоче мені Шапочка. — Нічого, їдьте! Я не пущу його. Скажіть Миколі, щоби замкнув за вами двері на сходи!

Хвилин через двадцять я під’їжджаю до дому Панаса Павловича. Ні юрби, ні поліцаїв нема. Значить, це трапилось уже давно й він десь блукав. На сходах теж нікого. На мій дзвінок двері відчиняються майже моментально, ніби хтось стояв у сінях і чекав на мене.

Переді мною — Галя. Вона дивиться на мене вгору, здивовано. Ми обоє мовчимо.

— Вам кого? — питає вона нарешті.

— Тут... що-небудь трапилось?