Записки Кирпатого Мефістофеля

На ліжку сидить Костя, підібравши ноги по-турецьки. Ольга Петрівна, підтримуючи одною рукою під спинку помаранчеве тільце з м’якими, округлими грудьми, другою набирає губкою води й витискає її на Міку. Він заплющує очі, коли вода ллється йому на голову, й потім знову розплющує їх байдуже. Личко в нього зовсім червоне, в якихось плямочках, безпричасне до того, що діється навкруги. Зате смугляве, добре лице Ольги Петрівни виявляє таке раювання, неначе вона сама сидить у ванні. На носі й на підборідді в неї крапельки води; товсті, червоні губи весь час розтягаються усмішкою, а очей зовсім не видно в неї, тільки дві смужки, ніби натушовані.

— Подивись, Яша, як він любить купатись! Ніколи не плаче. Ти знаєш, їй-богу, він розуміє! Ти дивись, як він заплющує очі! Олюсю, дай мені, а сама наготов простиральце! Ну, годі! Пусти!

— Ага, ревнуєш? Ревнуєш? — зі сміхом говорить Ольга Петрівна, витискаючи з губки воду. Потім обережно вона передає тільце, що бовтається у воді, в підставлені руки Клав­дії й одходить до мене.

— Добридень, Якове Васильовичу! Вибачте, руки мокрі, не подаю! Мороз великий? Зараз чай будемо пити. Клаво, його час виймати, щоби не перекупать.

Але Клавдія не чує. Вона ніби присосалась руками, очима, всіма почуваннями до тільця, й уже ніщо зі зверхнього світу не доходить до неї. Її губи, подібні до губ Ольги Петрівни, щось шепочуть; щоки палають. Вони обидві ревнують Міку одна до одної.

Я потихеньку виходжу в сусідню кімнату, курю й чекаю кінця купання. Мені через щось увесь час пригадується один мій родич, який раз у раз сам купав дітей. Мені завжди вражав якийсь чулий, хижий вираз його радісного лиця.

Я вже твердо знаю, що з моєї розмови не вийде нічого. І все ж таки, коли Клавдія, нарешті, приходить до мене, я про­хаю її щільніше зачинити двері до спальні й дати мені декілька хвилин для серйозної й важної балачки. Клавдія зараз же лякається й насторожується.

Я спокійно, силкуючись говорити сердечно, спочатку викладаю їй самі аргументи, не хотячи відразу лякати вимогою. Хай сама зробить необхідний висновок. Але, коли переходжу до того, що не можу лишити у неї свого сина й пояснюю через що, вона зразу випростовується, немов наготувавшись боронитись. І я бачу, що вона вже слухає мене не розумом, не логікою, а тільки почуваннями, й усі її реакції будуть тепер тільки від цих почувань. Вона починає здогадуватись, що в неї хочуть одняти те тільце, яке давало їй щойно таке звіряче раювання. І вона вже не чує й не розуміє ніяких аргументів.

— Що значить? — з жахом шепоче вона. — Що ти хочеш сказати?

— Почекай, Клаво, ти спочатку вислухай! До кінця, об’єктивно, спокійно!

— Господи! Ти збожеволів!..

— Та почекай же, ради бога! Ти вислухай усе, зрозумій, стань у моє становище, а тоді вже...

— Ні, це... це... Так ти хочеш, щоб я тобі віддала Мі­ку? Так?

— Я хочу, щоби ти спочатку зрозуміла, що я кажу тобі...

— О, я чудесно розумію! Чудесно. О-о! Ти не хочеш мати зі мною дітей, бо я недостойна цього; ти не можеш лишити в моїх руках свою дитину, бо я недостойна цього. О, я це давно добре розумію! Але ти ще хочеш відняти дитину? Так? Але ти перше всього повинен убити мене. Що ж, убивай, убивай, проклятий! Убивай!

Вона схоплюється, випростовується, немов би готуючись грудьми зустріти мій ніж. Такої люті й ненависті я ніколи не сподівався побачити в ній. Вони мене дивують і викликають щось відповідне.

— Не хвилюйся, Клавдіє, й не кричи! Я з тобою говорю по-приятельски, а ти...

— О, по-приятельски! О, ти приятель! Я це бачу. Ти хочеш узяти в матері дитину й оддати своїй любовниці, якійсь...

— Клавдіє!..

Я теж схоплююсь і ступаю до неї. Я почуваю, як мої очі горять і мускули в руках скорчуються судорожно.

В спальні чується пронизуватий плач Кості й шикання Ольги Петрівни. Клавдію немов підхоплює цей плач, вона вибухає риданням, біжить до стінки й починає битись об неї головою. Влітає Ольга і, обійнявши її за плечі, відтягає від стіни. За Ольгою вбігає Костя й з вереском кидається на мене. Схопивши мене за ноги, він кусає їх, хрипить, вищить. Я силкуюсь оддерти його руками, кручусь по хаті. Клавдія серед ридання кричить щось і рветься до нас, чи мені на поміч, чи Кості. Ольга з викривленим смугляво-сірим лицем метушиться між нами.

Мені, нарешті, вдається струснути з ноги Костю і, одшпурнувши його в куток, вибігти в коридор. За мною несеться істеричний крик Клавдії, плач Кості, грюкіт стільців.

Я довго не можу очутитись і весь час стискаю кулаки з такою силою, що ниє в пучках. Під’їжджаючи до свого дому, я починаю почувати біль вище колін. Намацую рукою й находжу прокусане, мокре від слини місце на штанях і біль у нозі.

Шапочка лякається, бачачи мене. Я сяк-так переказую їй усю сцену. І знову почуваю, як палюча хвиля люті спазмами стискує моє горло. Я йду у ванну й підставляю голову під холодний душ. Шапочка стоїть тут же з рушником у руках і допомагає мені витерти голову.