Записки Кирпатого Мефістофеля

Потім якимсь чином я йду вже по Хрещатику з Нечипоренком. Він оповідає щось, я йому відповідаю. Ми заводимо суперечку про кооперацію та марксизм. Нечипоренко горячиться й ніби виправдується. Я говорю спокійно, упевнено, трохи вибачливо. І мені приємно, що я так говорю. В мозку ж увесь час, як фігури карт по довгій грі, стоять одпечатані образи вікна з одчиненою кватиркою, лахматої, сивої течії морозу, білої колиски. То одно, то друге змінюючись на переміну, без перестанку випливають, зникають і знову виникають.

Але от я вже сиджу в Нечипоренка в кімнаті. На стінах багато листівних карток з портретами письменників і громадських діячів. Під ними висять щоти. Замість бюро — ломберний столик. Як у Клавдії, скрізь багато плахт, долі й на стінах. Чисто, дбайливо, любовно вбрана хатинка. Нечипоренко тут, дома, простіший, певніший у собі й через те симпатичніший.

Ми все змагаємось. За дверима чути шарудіння, шепотіння, тихий, дитячий смішок. Потім з’являються звідти двійко дівчаток з синіми очима, з синіми стьожками в білих косичках, мов льон, у синіх сукенках. Вони ясно, трохи соромливо осміхаються, підходять до батька, держачись за руки і скоса позираючи на мене.

— Мої дочки, — каже Нечипоренко, і в його голосі даються чути нові ноти, яких я не чув ніколи в нього, ні на зібраннях, ні в суперечках, а його очі стають добрими, майже гарними.

Я знову на вулиці. В очах конячка з обгризеними вухами, течія морозу. Щоби не думать, швидше заснути, я заходжу в аптеку і прошу дати мені якого-небудь сонного порошку. Тут же на вулиці біля аптеки ковтаю суху облатку, що дряпає горло, й беру візника. Коли я входжу до себе в квартиру, мене вже хитає від бажання спати й через кілька хвилин я засипаю, як п’яний.

Весь ранок я чекаю чогось напружено. По кожнім дзвінку я весь затихаю й, мабуть, якось дивно дивлюсь на Ми­колу, що докладає, бо той починає здивовано дивитись на мене.

Після сонного порошку голова важка, й весь час мені трохи млосно. Чи це, чи що інше заважає мені скупчитись на роботі. Мені в суд сьогодні не треба, але я все ж таки їду туди, блукаю по коридорах, втручаюсь у розмови товаришів і навіть заходжу в якусь залу, де йде суд. Але скрізь мені зараз же стає нудно, наче хтось ножицями одрізує інтерес.

От б’є той години. Я похапцем одягаюсь і майже вибігаю на вулицю. Зупиняючись на кожній сходинці і глибоко набираючи повітря, я виходжу по сходах Клавдиного дому. Тхне нафтою, котами, вогкістю, східці запльовані, й мені здається, що мене нудить від цього і трудно дихати.

Перед обшарпаними дверима я стою довго й не в силі подзвонити. Я нічого не уявляю собі, не знаю, що там сталось, але знаю, що тепер рішається все.

Рішуче й сильно я смикаю за держальце дзвінка. В ту ж мить чути біжучі, дрібні кроки. Довго крутиться в замку ключ. Двері відчиняються. Силкуючись не дивитись на Клавдію, входжу й починаю роздягатись. Згадавши, що я не привітався, кажу в стінку:

— Добридень! Я просто з суду.

Клавдія не відповідає нічого, і я холону від її мовчання. Її лиця я все-таки не бачу й, проходячи в кімнату, спокійно питаю:

— Ольга Петрівна дома?

— Ні, пішла. На курсах ще. Ми думали, ти пізніше...

В квартирі тихо, як завжди. В передній кімнаті Костя далі будує ворота з кубиків. Я виразно помічаю, що не чути запаху ліків. Ольга на курсах, Костя грається. Я дивлюсь на Клавдію. Вона похмуро-спокійно, тихо питає:

— Чай питимеш?

— Та що ж, питиму.

Костя чемно підходить до мене, вітається і, запобігливо усміхаючись, схиливши голову на ліве плече, питає:

— А ви й сьогодні посидите з Мікою?

— Костю, не надокучай!

— Я, мамуню, не надокучаю, а питаю.

— Чого ж, посиджу й сьогодні... — кажу я з усмішкою.

Костя злегка вищить і біжить до стінки, удаючи, що хоче стрибнути на неї.

— Костю, годі, розбудиш Міку!.. Костю, не підеш гулять! Іди грайся!

Костя тихенько, зігнувшись і поглядаючи на мене, з тою ж усмішечкою біжить до кубиків і з перебільшеною заклопотаністю починає переставляти їх, щось шепочучи й позираючи на мене.

Я знесилено спираюсь на спинку канапи й заплющую очі. Тепер мені не треба тримати себе в руках.

— У тебе болить голова? Може фенацетину дати? — так само похмуро питає Клавдія.

Я кручу головою.

— Стомився трохи!

— Я зараз дам чаю.

Клавдія йде в кухню й незабаром вертається зі знайомим мені чайником, чашкою і склянкою на підносі.

Я почуваю себе смішним, обманутим. Мені соромно за вчорашній вечір, сонний порошок, за той внутрішній, тихий жах, у якому був я весь час і який тільки тепер помітив.

Але одночасно, як після проколу міхура, мені легко, вільно, я можу думати, рухатись, говорити. Кімната потроху починає здаватись мені милою. Знайомий чайник так утішно, задерикувато держить догори синього полупленого носика! І здається, що вчорашнього вечора зовсім не було, що я вигадав його, що навіть соромитись нема чого, а коли й є, то це теж добре.

— Ну, що ж Ольга Петрівна каже про переїзд? — го­лосно кажу я, тримаючи склянку в руці.

Клавдія Петрівна з деяким здивуванням зиркає на мене й стримано відповідає:

— Вона сама хотіла з тобою поговорить.