Записки Кирпатого Мефістофеля

Я нахиляюсь над колискою й обережно здіймаю запинало. В присмеркові колиски напорушно й мирно лежить кри­хітне, темне серед усього білого, личко.

В мені щось здригується, і я від цього зразу слабну. Невимовне чуття огиди до того, що мені треба робить, здіймається в середині у мене й паралізує мої руки. Я не можу підвести їх і стою так над дитиною. Потім я сідаю безсило на стілець, що тут же стоїть, і дихаю.

Нагорі щось падає й чути тупотіння ніг. Я схоплююсь, зціплюю зуби і, нахилившись над колискою, починаю швидко, рішуче розмотувати укривальце. Воно якось так загор­нуто, що я ніяк не можу знайти кінця. Личко лежить непорушно. Мої руки починають труситись; мене проймає якась запеклість.

От укривальце розмотане. Я почуваю теплоту пелюшок і солодкаво-гострий запах; потім я намацую щось мокре й запах побільшується. Я натужно думаю про те, що треба за­па­м’ятати, як загорнуті пелюшки, щоби потім так само загорнути їх. Переводжу очі на Міку й... зустрічаюсь з двома розплющеними оченятами. В присмеркові вони видаються більшими, розумними, неначе допитливо, з підозрінням, слідкують за мною й хочуть сказати: «А що то ти тут робиш»?

Я ще хапливіше розмотую, запеклість росте, в голові гудіння й чад. Підводжусь, слухаю й біжу до кватирки. Разом з клубом холоду в кімнату вкочується віддалений гомін міста й самотній дзвін з якоїсь церкви.

З колиски чується пихкання й рипучий плач. Я біжу знов до дитини й обережно беру на руки тепле й мокре знизу тільце, від якого гостро й солодко пахне. Воно перегинається в моїх руках і мені страшно, щоби голівка не ударилась о бильце колиски. Пихкання й скрип стихають, ніби Міка здивований, або чекає, що його зараз прикладуть до грудей. Пригорнувши його до себе, я йду з ним до кватирки під морозну течію, що прожогом суне в хату. В лице мені гостро коле, тільце здригається в моїх руках, і від цього в мені прокочується немов вихор болю й огиди.

Але запеклість переходить уже в п’яну лють муки, і я підношу до самої кватирки дитину. Вона на мить стихає, ніби захлиснувшись од течії, потім шарпається, вигинається й пронизувато кричить. Я зубами підіймаю сорочинку на її грудях і стараюсь підставити груди під течію.

Не знаю, скільки стою так. Рукам моїм холодно. Тільце слабне. Крик стає сипкий. Я стою з заплющеними очима і скажено-заціпленими щелепами.

Нарешті, я догадуюсь, що треба його покласти в колиску. Як п’яний, хитаючись, іду і вкладаю. Тільце дрібно-дрібно труситься, я бачу напрямлені на мене очі зі справжнім, людським жахом. Я хапаю пелюшки, плутаю їх, мну, розкидаю, не знаю, яку як покласти. Мене обхоплює відчай і така огида, що один момент я готов вибігти на вулицю, впасти серед неї й закричати: «Бийте мене, топчіть, плюйте на мене».

Я хапаю задубілі покірні рученята, дмухаю на них, розтираю, цілую, знову кидаюсь до пелюшок, вони плутаються в одну купу, а тільце дрібно-дрібно труситься й моторошно сипить. Тоді я виймаю його, кладу на ліжко і знову кидаюсь до пелюшок.

А в кватирку все котиться сивими клубами холод. Я цього не помічаю. Сутінки погустішали, і я в пітьмі гарячково довбаюсь у пелюшках. Нарешті якось розстилаю їх і переношу Міку. Він уже не сипить, тільки труситься й слабенько порипує. А в очах усе той самий жах. Я замотую пелюшки, холодні та мокрі, потім починаю цілувати холодне личко, ручки, голівку. Загорнувши укривальце, озираюсь, бачу відчинену кватирку і скажено кидаюсь на неї. Я знаю; коли зараз прийде Клавдія, я все розкажу їй, мені виходу немає, я навіть хочу, щоби вона швидше прийшла.

До колиски боюсь підходити і стою, притулившись спиною до стіни. Страшно, ледве чутно ворушиться чогось Міка й часто чути хрип.

Раптом голосно, потрясаюче дзеленчить дзвінок. Я не рухаюсь, але мені здається, що я біжу. Страшно довго тягнеться мовчання. І знову дзвінок. Я помалу йду в коридор і відчиняю. Клавдія Петрівна швидко входить, дивиться на мене й тривожно питає:

— Що сталось?

Дивуючись з самого себе, я рівно й тихо відповідаю:

— Нічого! Міка почав плакати, я хотів змінити пелюшки, але заплутався. Він весь мокрий.

— Господи! Ти міг застудити його! — з страхом скрикує вона і зриває з себе пальто. Потім підбігає до пічки й починає гріти руки і всю себе.

— Ради бога засвіти лампу! Як же ти в темноті робив це?

Я засвічую лампу. Клавдія кидається в спальню, і я чую, як вона скрикує. Я спішу до неї.

— Та він же весь холодний, як лід! Ти не закрив йому ніжки! Тут намотано. О господи! Міка мій! Дитинко, любов моя! Що ж це? Навіщо ти чіпав його?

— Він плакав.

— Треба було покликати мене... Він хрипить і кашляє! О господи! О господи! Що ж це таке? Та він весь труситься!

Я не можу стоять і сідаю на стілець. Клавдія вихоплює Міку з колиски, визволяє його з мокрих пелюшок і закутує в укривальце.

— Дай, ради бога, свою шубу! Швидше!

Я біжу в коридор і приношу шубу.

— Поклади на ліжко! Розстели!

Ми загортаємо дитину в шубу й обоє дихаємо важко, часто. Клавдія щохвилини прикладає губи до личка Міки й каже.

— Холодний! Він застудився.