Записки Кирпатого Мефістофеля

— А коли ж я удостоюсь аудієнції?

— Вона буде дома о восьмій.

— Ого! Занадто довго ждать. Але в принципі ти згодна переїхати?

Клавдія колотить ложечкою чай у слянці, мовчить і, нарешті, хвилюючись говорить:

— Через що ти ставиш цю умову? Тобі гидко, що ми тут?

Як тільки я помічаю її хвилювання, почуття легкості й вільності зникає, як димок цигарки від помаху руки.

— Через те, що так буде краще для тебе, для дитини і для мене, — кажу я з притиском.

І цей притиск, що натякає на щось важне й погрозливе, лякає мене самого; Клавдія з непорозумінням наводить на мене скла свого пенсне.

— Що значить? — шепоче вона.

— Ото й значить, що кажу. І кажу, Клавдіє, серйозно. Пояснять не буду; колись, може, розкажу. А тепер прошу й раджу: краще їдь якомога швидше.

Вона розгублено, непорозумілими очима водить по мені, немов вишукуючи місце, де заховано розгадку моїх слів.

— Що ж може трапитись?

— Трапитись нічого особливого не може, але нам треба не бачитись, бо це утворить між нами тяжкі відносини.

Клавдія гірко, мовчки усміхається й починає сьорбати чай, нахилившись над чашкою.

— Я не можу, щоби моє життя залежало від твоїх настроїв! — раптом одривисто й знову хвилюючись, промовляє вона. На її щоках з’являється чіткий, як наліплений, ру­м’янець.

— Тут не настрій, Клавдіє, а...

— Ні, це настрій! Сьогодні ти хочеш, чи хтось інший там хоче, щоби ми виїхали звідси, завтра сюди. Я не можу возити таку малу дитину зимою бозна куда, жить у готелях, на вокзалах.

— Ніяких готелів не треба! Ольга Петрівна може наперед поїхати, все наготовити, й ти приїдеш у готову квартиру.

— А, це тільки так говориться!

— Ну, як знаєш!

Ага, так воно он як!.. Добре ж! Не віриш, що так краще буде? Чудово! Ти переконаєшся. А, ти хочеш присмоктатись дужче, боїшся, що це тобі не вдасться, як виїдеш. Ну, так не присмокчешся ж ти й тут!

Я мовчу й помалу п’ю чай. Вчорашнє хвилювання починає проходити по мені. Воно гидке мені, але я не противлюсь йому і навіть хочу, щоби воно швидше заповнило всього мене, — тоді ніби чад устилає всі мої думки та почуття.

— Ну, що ж, я не дуже настоюю на цьому, — кажу я й мені здається, що мій голос дуже глухий, як з-під пальта. Клавдія все так само дивиться собі в чашку.

— І ти маєш, мабуть, рацію, дитину можна простудити. Я боюсь, що й у цій квартирі він простудиться, занадто вогко тут.

Клавдія, зиркає на міхури шпалер, на кутки й заклопотано похитує головою.

— Страшенно вогка квартира. Для дитини це дуже шкідливо. Дати ще чаю?

— Ні, дякую!

— Що значить? Ти ж любиш чай. Я міцного.

— Ні, дякую. Так-так, неодмінно треба змінити помешкання. Ну, значить, нема чого дожидатись. Треба йти.

Тут Костя, який удає, що дуже занятий кубиками, прудко схоплюється й жалібно дивиться на матір.

— Ма-а-мо! А гуля-ать?

— Підеш з тіткою Олею.

— Ну-да-а! А вона скаже, що втомилась...

— Я можу посидіти й сьогодні, коли хочеш. Півгодини часу я ще маю.

— Але, може, ти поспішаєш?

— Ні-ні, мамуню, Яків Васильович не поспішає! Даю, мамуню, чесну клятву, що не братиму в рот бурульок, тільки ти одягайся.

Він у радісному піднятті швидко-швидко говорить, хапає свої камаші, рукавички, тикає їх у руки Клавдії й нетерпляче подриґує тоненькими ноженятами.

Але Клавдія вагається, ще не сміє, й помалу, мляво одягає Костю, поглядаючи на мене. Я бачу, що мені треба ще раз рішуче підтвердити своє бажання лишитись з Мікою. Але я не можу цього зробити і жду, що вона от-от скаже: «Ні, Яків Васильович поспішає, ми підемо іншим разом, коли прийде тітка Оля». Тоді я встану й піду собі.

І тут же виразно кажу собі: «Це момент, коли ти виносиш собі той чи інший присуд. Вибирай»!

І мені хочеться, щоби вони вже швидше йшли.

Клавдія раптом перестає застібати камаші, підводиться й каже Кості:

— Я ж і забула, Костю: хутко треба годувати Міку.

— Е-е-е! — вибухає плачем Костя й сідає на підлогу, соваючи ногами.

— Костю, коли ти будеш ревти, я замкну тебе в кухню!

Я сиджу в чудному безволлі й задубілості.

— Костю, Міку розбудиш! Годі кажу тобі.

— Міку! Міку! Все Міку. Ти обіцяла мені! Е-е!

Я рішаю.

— Хіба так скоро треба годувати? Півгодини ж можна почекати. А Кості треба трішки свіжого повітря.

Костя затихає й сторожко дивиться на матір ще повними сліз очима.

Клавдія несміло каже:

— Але ж тобі може неприємно лишатись з дитиною?

— Через що? Навпаки. Я посиджу, почитаю.

— Ну, добре!

І Костя, і вона відразу міняються й хапливо, весело одягаються далі. Вона переконалась, що мені хочеться лишатись з Мікою.

— Коли хочеш, ти можеш там, біля нього посидіти, там тепліше... — наївно радить вона. — Він має добрий сон, не прокинеться, не бійся!

— Так, я там посиджу.

Знову замикаю за ними двері й слухаю, як вони, оживлено балакаючи, сходять по сходах. Сьогодні нема безсилля від хвилювання. Все в мені немов заціпило зуби.

Я твердо йду в спальню і там ще раз прислухаюсь. Тихо. Десь глухо грюкають дверима; ходять нагорі; слабенько, як дзижчання мухи доходять дзвінки трамваїв. Знову поспішно, діловито цокає годинник. В вікно зазирає зимовий, вечірній сутінок.