Записки Кирпатого Мефістофеля

— Ні той, ні той не має батька... — гірко шепоче Клавдія і скорботно хитає головою.

— Ма-а-мо! Я хочу гуля-а-ть!

— Про це, Клавдіє, краще не будемо говорити тепер. Колись ти сама побачиш, що... Ну, та все одно. Так як? Га?

— Я без Олі не можу рішити.

Костя шарпає матір за рукав, схлипує й пацає ногою.

— Мамо, ти чуєш?..

— Ах, одчепись ти від мене, ради бога! Чого ще тобі треба? Чого?

— Я гуля-а-ть хочу!

— Завтра підеш. Тітка Оля пішла на лекцію.

— Поведи ти!

— Я тебе поведу! А з Мікою хто буде?

Костя понуро зиркає в мій бік і мовчить.

— Чого ж ви прислугу досі не наймете?

— Оля каже, що поки що не треба.

Знову ця Оля! Оля каже, Оля не хоче, Оля думає!

— Не можна ж з дитиною без прислуги? Економія річ добра, але до певної міри. Костя напевне ніколи не гуляє.

— Та рідко...

— Ма-а-мо!

— Ти одчепешся від мене сьогодні?

— Я гуля-а-ть хочу!

— Я можу посидіти тут з півгодини. Поведи його гулять! — кажу я, щоби не чути цього «мама».

Костя соромливо усміхається й кидаєтся на Клавдію, термосячи її і стягаючи зі стільця. Вона сердиться. Костя починає верещать, і вона здається.

— Ми будемо побіля дому. Коли що-небудь пильно треба буде, то тільки зійди зі сходів! Він спить.

Вона одягається і, взявши за руку Костю, що радісно підстрибує, виходить.

Я зостаюсь сам. Ще коли вона одягається, мені починає дуже битись серце. Коли ж стихають їхні кроки і я ввіходжу в кімнату, хвилювання до такої міри розростається, що слина в роті стає густою, липкою, а ноги підгинаються. Я навіщось сторожко слухаю, але від крові, що приплила до голови, в ухах такий шум, ніби хтось віником мете ритмічно підлогу в сусідній хаті.

«Що зі мною?..» — зі здивуванням думаю я, зле в той же час навшпиньках я підходжу до піводчинених дверей спальні й прислухаюсь. Там тихо. Чути, як прудко й дрібно цокає десь усередині хати кишеньковий годинник. Більше нічого. Видно краєчок запнутої білим колиски. Тут же валяється Костіна конячка без вух, з сивою гривою.

Хвилювання росте. Я прислухаюсь до вихідних дверей; потім, крадучись, входжу в спальню. І як тільки я входжу, так ніби хтось з-заду підштовхує мене в спину, хапливо йду до вікна, хапаючись і шарпаючи защіпку, відчиняю одну кватирку, потім другу. Це мене так стомлює, що я присідаю на підлокотник і, важко дихаючи, сиджу деякий час.

Крізь вікно видно туманно-жовті чотирикутники сусіднього дому й каламутне сяйво міста. Холодне повітря густою, парною течією поспішно вкочується в кімнату й ворушить край покривала колиски. Моє волосся теж ворушиться від нього, в лице задуває від течії.

Вмить чується не то кашель, не то чхання, з глибини колиски. Я дуже здригуюсь і замираю, піднісши голову й ухопившись з усієї сили за ручку вікна. Серце колотиться з не­ослабною силою частими, хапливими, чіткими ударами.

Знову легенький кашель чи плач. Я не можу чути, бо в ухах страшенний шум. Навшпиньках я підходжу до ліжка. Тепер уже холодно тут. Просто на мене котиться сива, широка течія морозу. Я здіймаю покривало і слухаю. Тихо. Мені вже здається, що він умер, і я з жахом нахиляюсь і торкаюсь рукою до темної плямки личка. Воно тепле, тільки носик холодний, змерзлий. І зараз же чути рипучий плач.

«Годі».

Я кидаюсь до вікна й зачиняю кватирки. В хаті холодно. Я тремтячими руками поправляю запинало, озираюсь, чи не треба ще чогось зробити, чи не лишаю якихось слідів своєї присутності, й тоді виходжу в першу кімнату.

Тут я помічаю, що весь час з усієї сили я стискую щелепи так, що їм аж боляче. Потім я напівлежу на канапці й трудно дихаю.

Коли лунає дзвінок, я, не хапаючись, іду в коридор і одчиняю двері.

— Не плакав?

— Ні!

В роті мені сухо, клейко, ноги здригуються. Я боюсь, що в кімнаті Клавдія що-небудь помітить на моїм обличчі й через те тут же прощаюсь з нею. Вона дякує мені за те, що я посидів, і Костя теж, мабуть, навчений нею раніше.

— А що до нашої розмови, то я завтра ще прийду...

— Добре! — тихо відповідає Клавдія.

Я спускаюсь зі сходів і їду додому в якомусь напівсонному стані. Нема ні страху, ні жалю, — ніяких взагалі почувань, тільки все чую й бачу, як крізь запону туману. Перед домом я згадую, що в мене може бути тепер Шапочка.

Повертаю назад і йду без мети по вулицях. На Хрещатику мене вабить до себе яскраве, сліпуче освітлення кінематографу. Я входжу разом з юрбою, беру білет і довго сиджу в фойє. Мовчазні миготливі образи на екрані, беззгучні драми безглуздо придуманого миття подобаються мені. Змісту я не розумію, але я з цікавістю слідкую, як фігури мовчки ламають руки, роблять страшні очі, щось шепочуть одна одній. А в цей час грає казьонно-меланхолійна, бездушна і теж неначе мовчазна музика.