Записки Кирпатого Мефістофеля

Потім ми сидимо в їдальні й удаємо, що обідаємо. Шапочка уважно й турботно поглядає на мене. По обіді я лягаю на канапу в кабінеті, а Шапочка з якоюсь книжкою сідає біля мене в фотелі. Ми не балакаємо. Вона прикидається, що читає, а я, не прикидаючись, лежу й думаю все про те саме.

Нарешті, Шапочка не витримує й ласкаво-сердито говорить:

— Ну, годі про це думать! Вона не хоче, не може віддати кудись свою дитину. Це так природно й зрозуміло. Треба примиритись з цим і дати їй спокій.

— Не можу! Не можу з цим примиритись!

— Ну, що ж ви можете зробити? Що?

— Не знаю. Але я мушу що-небудь зробити. Мушу! Ви кажете дати їй спокій? Але ж вона... Вона... Вона почне користуватись своєю владою; почне ставити всякі умови, робити сцени. Вона зіпсує нам життя. Мені треба якось паралізувати цю владу. Найкраще, звичайно, це перестати почувати зв’язок з дитиною. Нема її для мене, роби з нею що хочеш, мені плювать! Тоді влади не може бути. Але що ж я зроблю, коли я ідіот, ганчірка, баба, паршивець! Тиждень подержусь, а з якого-небудь приводу й побіжу до них. А по­тім? Вам брехатиму, буду соромитись вас, вам буде тяжко від цього. Та з якої речі вам усе це, нарешті? Ви ж зовсім не це мали на увазі, даючи мені згоду на наш союз. Та ви ж через рік, через півроку підете від мене!

Шапочка нетерпляче, з досадою підкидає плечем.

— Покиньте дурниці!

— Ні, це не дурниця, а факт. Вам повинна надокучити ця тяганина. Вам надокучить це відривання мене, подвоювання. Тепер вам і шкода, і ви розумієте, а потім ви почнете інакше почувати. Та ви от що зрозумійте, Шапочко!..

Тут я сідаю й беру її руку в свою, наблизивши до неї своє лице.

— Вона для мене... рідніша, ніж ви.

Шапочка несамохіть вириває руку й поширює очі.

— Вона?!

— Так, вона! Вона гидка мені, ненависна, але рідніша.

— Я цього не розумію.

— І я не розумію. А так почуваю. Вона — моя справжня жінка, от що. Розумієте? Вона ніколи не може бути мені чужою, поки в неї мій син. Я не знаю, може це психоз, хворобливе щось, але я весь час власне це схоплюю в собі. І це мене найбільше лютить. Я просто готов убити її!

Я встаю й починаю ходити по хаті.

— Тим, що ви її вб’єте, ви не перестанете бути батьком цієї дитини, — стомлено, тьмяним голосом каже Шапочка.

Я зупиняюсь відразу, зі страхом.

— Що ви хочете цим сказати?

Шапочка блідо дивується.

— Нічого особливого. Те, що ви цим не розв’яжете питання.

Шапочка ще щось говорить, але я вже не чую. Так, я все ж таки лишуся батьком цієї дитини. В цьому все питання. Значить, мені треба перестати бути батьком і тоді все розв’язується.

Я чую, що в мені в цю хвилину зародилась і вже живе якась думка; я навіть знаю, яка саме, але вона така страшна й безглузда, що я не хочу бачити її, не хочу помічати, тільки почуваю, як від її народження все чудно притихло в мені. Настала раптова, сторожка тиша, нема ні гніву, ні обурення, ні ненависті; все розбіглось, затаїлось, і на порожньому місці помалу суне щось темне, невиразне, моторошне.

Я поспішно підходжу до Шапочки, хапаю її за руки, садовлю на канапу й сам сідаю поруч з нею.

— Ну, годі про це! Бог з ним! Якось та буде. Я дурниці, розуміється, казав. Хай буде так, як є! Ми дужчі за це. Правда? Адже це не розстроїть нас. Ні!

— Не знаю! — різко відповідає Шапочка й прощається. — Проводжати мене не треба! Не треба, я кажу!

Ага, он як! Звичайно! Так і мусить бути!

«Все одно не перестанете бути батьком цієї дитини».

Я з ляком схоплююсь, похапцем одягаюсь і вибігаю з дому. Мені треба, як найшвидше розсіятись, розважитись, од­вернути увагу від усього цього.

Перебираю, куди б його піти. До Сосницьких? О ні! До Панаса Павловича? Ні-ні!

Скрізь-скрізь ці Андрійки, Діми, ці явні чи потайні ланцюги. Я йду по вулиці і, дивлячись на вікна, з огидою уявляю собі за ними пари, скуті ланцюгами дітей, які вовтузяться, випручуються, ґвалтують, стогнуть, плюють одне одному в лице, дряпають очі. І що довший той ланцюг, то апатичніше, безнадійніше, то більше звички й байдужжя в цих образах і плювках.

Так, розуміється, це найкраще за все: Клавдію негайно треба випровадити з цього міста! Дати їй грошей, забезпечити надалі, і з питанням покінчено. Коли дитина підросте, за її вихованням можна буде стежити збоку й навіть брати до себе на якийсь час. Але негайно забрати їх звідси!

Трохи раніше, ніж звичайно, їду до Клавдії. Мене зустрічають похмуро, сторожко, вороже. Але, коли виясняється, що я одмовився від учорашніх намірів, обличчя одмерзають, хоча що до переїзду в інше місто відповіді не маю. Як же буде з Олею? Без Олі ніяк неможливо.

— Ольга Петрівна може перевестись...

— Так, але з цим багато клопоту...

Ольга Петрівна має йти на лекцію, й ми лишаємось удвох. Клавдія мовчить. Костя одягнений стоїть біля неї й пхикає; тітка Оля перед лекцією обіцяла піти з ним на прохід, але я перебив і тепер прогулка пропала. Він усім тілом ліниво навалюється на коліна Клавдії й тягне:

— Ма-амо!

Клавдія машинально одпихає його й думає, дивлячись кудись убік.

— Ну, Клавдіє, я чекаю рішучої відповіді. Це єдина умова, яку я ставлю. Здається її можна виконати...