Записки Кирпатого Мефістофеля

В цей час з’являється Варвара Федорівна, випростована, з довгим, величним обличчям. Я непорозуміло витріщаюсь на неї, забувши навіть привітатись.

— Що тут, Галю? — рівним тихим голосом звертається вона до дочки, немов не помічаючи мене.

— Я не знаю... — розгублено каже Галя.

— Простіть, Варваро Федорівно! Тут, очевидячки, якесь непорозуміння. Я боюсь, що Панас Павлович хворий. Він тільки що прийшов до мене й заявив, що...

Я зупиняюсь, не відважуючись далі говорити при Галі. Але Варвара Федорівна спокійно й незвично для неї стомлено каже:

— Так, він стріляв у мене. Він, мабуть, подумав, що вбив мене, бо я, відсахнувшись, спіткнулась на стілець і впала. Він у вас?

— У мене.

— Скажіть йому, що я навіть не ранена. Окрім того, коли ваша ласка, попрохайте його прийти додому, мені треба побалакати з ним. Скажіть, що я постараюсь не хвилювати його цією розмовою й що ця розмова буде останньою. Він давно у вас?

— Ні, тільки що.

— Він не був у поліції?

— Здається, ні. Так — звичайно, ні. Інакше його б задержали там. Хіба це сталось тільки що?

— Це було біля дванадцятої. Ви скажете йому?

— Неодмінно! Неодмінно скажу!

Варвара Федорівна має такий вигляд, що я вклоняюсь їй низько, поштиво й виходжу.

Коли Панас Павлович, нарешті, розуміє, що ми з Шапочкою силкуємося пояснити йому ситуацію, він страшенно, болюче червоніє і, не слухаючи нас далі, вибігає в передпокій. Йому так соромно, що я вже мовчу, відмикаю двері й випускаю його.

— От так дурна й тяжка історія! — кажу я, вертаючись у кабінет.

— Наче якийсь кошмар приснився... — сердито говорить Шапочка. — Але ж він усе ж таки хотів убити її, Якове?

— Так, як видно...

— І дурний: не радіє, що так вийшло, а соромиться.

— Тепер, може, вже й радіє.

— Їй-богу, як кошмар. Приснилось, і вже немає. От тепер я почуваю, як трусяться ноги. Ну-ну!

Вона стомлено сідає, потім лягає на канапу й заплющує очі.

А я ходжу по хаті, стараючись ступати тільки по килиму, й хочу вернути ту радість, яку так нагло перервав Панас Павлович. Але радості немає. Я удаю, що дуже збентежений історією з Панасом Павловичем, і Шапочка не дивується моїй мовчазності.

Вранці Варвара Федорівна по телефону запрошує мене прийти до неї о четвертій годині пополудні в дуже важній справі, яка торкається Панаса Павловича, її і їхніх дітей. В її голосі вчуваються ті самі нотки втоми й чудного спокою, що й учора. Я обіцяю.

Очевидячки, вияснення при свідках, установа нової конституції. Я — свідок з боку чоловіка, а з її боку буде хто-небудь з її приятелів.

Бажаючи бути офіційно точним, я входжу рівно о четвертій у їхній передпокій. На порозі вітальні зустрічає мене Варвара Федорівна. Вона в чорній, глухій сукні, з довгим золотим ланцюжком на всі груди. Вітаючись з нею, я помічаю, що її губи сьогодні не нафарбовані та що колір її лиця недужий, у жовтявих плямках. Одначе вона тримається так само рівно, велично і її великі, пукаті очі дивляться на мене спокійно та холодно.

З великим здивуванням я застаю в вітальні Олександру Михайлівну. Вона стоїть біля роялю й удає, що уважно розглядає якусь фотографію, тримаючи її обома руками близько коло самого лиця. Зачіска в неї нова, дуже молодить її. Вона одягнена, як в останній час, модно й підкреслено чепурно. Мені це кидається в очі, не зважаючи на надзвичайність ситуації. Кидається в очі також (особливо після обличчя Варвари Федорівни) її краса, благородна та строга.

Тут же й Панас Павлович, серйозний, внутрішньо схвильований, у сюртуці, з гладенько зачісаною шапочкою волосся, знову з ніжним рум’янцем на чисто виголених щоках. Він, не дивлячись мені в очі, мовчки й урочисто потискує мені руку. Так само без усмішки вітається й Олександра Михайлівна. Я мимохіть заражаюсь їхнім настроєм, і мені навіть ніяково, що я не в сюртуці. Враження таке, ніби ми зійшлись на читання заповіту.

Їм усім, видно, відомо, що має статись. Варвара Федорівна запрошує всіх сідати й перша сідає в фотель біля круглого столу. Я з цього роблю висновок, що вони більш не ждуть нікого.

По деякім, досить тяжкім, мовчанні Варвара Федорівна починає безстрасним, тихим голосом:

— Я прохала б, панове, не дивитись на це зібрання як на комедію. Я признаю, що все можна було б улаштувати простіше. Але, на мою гадку, шлюб є настільки поважний акт у житті людей, що утворення чи розв’язання його має робитися з повною серйозністю.

Вона бере в руку біля самої шиї ланцюжок і помалу проводить його вниз до самого пояса. Ми мовчимо. Варвара Федорівна приплющує очі, потім знову розплющує їх і тим же тоном каже далі:

— Вам усім відомо, що сталось учора між мною й моїм... чоловіком, Панасом Павловичем. Я вірю, що в його вчинкові не було обдуманності наміру; це було зроблено в стані крайнього піднесення. І все ж таки це примусило мене подивитись на деякі речі з такого погляду, з якого я не дивилась раніше. І це примусило... і я побачила, що ми повинні розв’язати наш шлюб. Я запросила вас сюди, щоби поставити умовини, чи-то пак, разом виробити умовини, на яких ми можемо... як личить порядним людям, розійтись. Коли до­зволите, я висловлю свої бажання.