Записки Кирпатого Мефістофеля

Я весь час мовчу. Мені хочеться закричати, упасти перед цим лагідним, тихим, холодним личком і жадно з риданням цілувати його. Але я боюсь навіть глянути на нього, щоби не зустрітись з його очима.

— Як же можна було так! Треба було хоч сухі пелюшки взять. А ти розгорнув і замотав у ті самі.

В голосі вже менше страху й непокою.

— Треба швидше погодувати, це зогріє його. Поможи мені покласти його на коліна!

Я помагаю. Клавдія, вже не соромлячись, розстібає сукню й виймає грудь. Чується жадне, хапливе смоктання.

Я виходжу в першу кімнату. Там долі в смузі світла сидить одягнений Костя з довгою цукеркою в зубах і щось будує з кубиків. Я сідаю і спираюсь ліктем на стіл. Часом з спальні чується чхання й легкий кашель Міки.

— Так, він застудився! — говорить щоразу Клавдія. І з кож­ним чханням в її голосі росте тривога.

Потім я чую, як вона ходить, гріє пелюшки біля стінки груби, як пеленає Міку, перериваючи себе поцілунками, зітханнями, тривожними, ніжними промовляннями. А я тупо, апатично думаю про те, що буде завтра, що завтра вона казатиме й робитиме.

Міка засинає, і Клавдія з моєю шубою та лампою виходить до нас. Мій вигляд, мабуть, викликає в ній жаль і спів­чуття.

— Нічого, він заснув... — говорить вона заспокоююче. — Не треба занадто непокоїтись. Якось буде! Може, пройде нежить. Уже тече з носика. Мене це найбільш лякає: так швидко! І весь час холодний. Але нічого, зігріється, дасть бог, якось мине! Діти страшенно чулі на простуду.

Я нічого не кажу й закурюю.

— У тебе волосся розкудовчилось... — зауважає Клавдія. Я виймаю гребінець і зачісуюсь. Далі встаю і мляво кажу:

— Мені треба йти. На випадок чого, дай мені знати, зараз же!

— Добре! Завтра прийдеш?

— Так, розуміється!

— Ти не турбуйся дуже! Діти завжди простуджуються.

Вона проводжає мене до дверей і міцно потискує мені руку. Коли вона мені каже «до завтра, не турбуйся», мені здається, що в лиці їй світиться якась тиха радість.

Я мимоволі на сходах усміхаюсь. І що далі я одходжу од них, то глибше входить в мене ця усмішка.

Я йду додому пішки, не перестаючи усміхатись до себе. І вчорашній день і сьогодняшній здаються страшенно далекими, бувшими колись дуже давно. Я думаю про Шапочку, але й вона теж далека, чужа, байдужа.

Вона зустрічає мене в моїм передпокої. Я вітаюсь і помалу йду в кабінет. Шапочка пильно стежить за мною.

— Де ви були? — з тривогою питає вона.

— У Клавдії.

— Що знову трапилось? Чого ви вчора не прийшли?

Я мовчу й потім тихо кажу:

— Про це не треба балакать.

— Через що?

— А в тім, ні, не вірно: треба!

І я, сам ніби з боку слухаючи свій рівний, монотонний голос, оповідаю їй про вчорашнє й сьогоднішнє. Вона з жахом слухає, не сміючи перервати мене. Коли я, нарешті, доходжу до того моменту, як він лежав у мене на руках під кватиркою, я корчусь від огиди й немов одстрибую од цього назад. Не можу далі говорити.

— Ну, словом, тепер, кінець... — кажу я й замовкаю.

Шапочка теж мовчить. Мене хилить до сну і знову нудить, як учора. Згадую слова аптекаря про те, що веронал діє й на другий вечір. Я кажу про це Шапочці й лягаю на канапу. І в ту ж мить засинаю, почуваючи солодку млость.

Прокидаюсь від внутрішнього штовхання і швидко сідаю. Мені здається, що хтось голосно, тривожно подзвонив.

— Що вам? — злякано питає Шапочка, теж підводячись з фотеля.

— Дзвонили, здається?

— Ні, я нічого не чула.

Навколо тиша, з вулиці ні згуку.

— Яка година? — я дивлюсь на годинника: чотири хвилини по четвертій. Я думаю, що він зупинився й прикладаю до вуха, — йде.

— Чудно! Яка година?

— Хутко, мабуть, ранок, — тихо каже Шапочка.

— І ви нікуди не ходили?

— Ні!

— Через що?..

— Я... ждала, що ви прокинетесь.

Лице синяво-бліде, вимучене, тепер уже не дитяче.

Я встаю й починаю ходити по хаті.

— Я, власне, прийшла до вас учора, щоби попрощатись, — раптом тихо говорить вона. — Але ви заснули...

— Попрощатись?

— Я хотіла виїхати з Києва.

— Через що?

— Щоб не перешкоджати вам і... не мучити. Я думала, що ви не можете перемогти себе і що це завжди буде стояти нам на перешкоді. Ви мучились би, й у нас нічого не вийшло б. Того життя, яке ми хотіли... утворить. І я хотіла виїхати.

— А тепер?

— А тепер?.. Що ж тепер їхать? Тепер я вже нічого не знаю. Це так все страшно і... Я омертвіла. Вибачте, я дуже стомлена. Можна мені лягти?

— Ох, простіть, ради бога!

Я кидаюсь будити Миколу й, не зважаючи на протести Шапочки, ми робимо їй справжню постіль на канапі. Коли Микола виходить, я цілую руку Шапочці, прощаюсь і ще раз питаю:

— Так тепер не поїдете?

І вона ще раз відповідає:

— Що ж тепер їхать?

Біля десятої ранку ми з Шапочкою їдемо до Клавдії. Шапочка підожде на вулиці, а я ввійду, довідаюсь і вийду їй сказати. Мені доведеться, мабуть, лишитись, а вона поїде додому. Про вчорашнє ми не балакаємо, але я почуваю, що вона прийняла все те й тепер ми йтимемо разом.

Коли ми висідаємо з саней і я вже хочу йти в під’їзд будинку, Шапочка зупиняє мене, дуже хвилюється, хоче щось сказать і, тільки нічого не сказавши, легенько штовхає від себе.