Записки Кирпатого Мефістофеля

Міці йде четвертий рік. З цього Різдва він носить уже моє прізвище. Клавдія удає, що вінчання для неї неприємна необхідність, і каже Ользі Петрівні, що дійсний зв’язок у шлюбі не у вінчанні. З нею цілком згоджується Соня, яка все ж таки вітала нас з своїм зворушенно-насмішкуватим виглядом. Їх усіх особливо зворушує таке сильне почуття морального обов’язку в мене. Панас Павлович ніжно підсміхається й пропонує себе за хрещеного батька «новому насліднико­ві» — Клава на сьомому місяці.

Мої справи йдуть добре. Маю двох помічників, гувернант­ку, велику квартиру, успіх у картах.

Клава — хороша женщина, і я задоволений, що вона моя жінка. Але як вона тепер живе, я не знаю, бо бачусь з нею дуже рідко. Все ж таки, як посилаю Нечипоренкові гроші в заслання, стараюсь, щоби Клава не знала — їй не шкода грошей, але вона турбується, щоби знайомство з такими людьми не попсувало мою кар’єру. Вона не кричить, а тільки плаче. Я все ж таки волію не бачити цього й замикаюсь у кабінеті.

Про Шапочку майже нічого не знаю. Кажуть, вона в Моск­ві, співає вже на сцені й живе цивільним шлюбом з якимсь художником.

Вечорами я рідко буваю дома. А коли буваю, то сиджу з Мікою в кабінеті. Ми замикаємось, щоби нам не перешко­джали. Я оповідаю йому казки, з яких він особливо любить одну: про маленьку, любу дівчинку «Білу Шапочку».

Запізне повернення

Після появи першої збірки оповідань «Краса і сила» захоплений Іван Франко напише про нього: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості...» Вражений Михайло Коцюбинський у 1906 р. буде запитувати: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». А коли ще юний Володимир приніс до редакції «Киевской старины» своє перше оповідання «Сила і краса» (яке у дещо зміненому вигляді дало назву першій збірці), твір відмовилися друкувати. Меце­нат і в майбутньому друг письменника Є. Чикаленко зу­стрів­ся з директором видавництва, зауваживши: «...Ви знаєте, що вчора ви прогнали талановитого українського письменника? Ви знаєте, що такої речі, яку оце тримаю я в руках, у нашій літературі ще не було?». Але були й інші відгуки. Наприклад, В. Ленін у листі до І. Арманд зауважив, що роман Винниченка «Заповіт батьків» «ахінея й дурість», «каламуть, дурниця», і дуже шкодував, що «витратив час на читання».

Що ж це була за людина, творчість якої, і не тільки творчість, але й активна політична діяльність, викликала такі суперечливі оцінки? Володимир Кирилович Винниченко був одним з найцікавіших і найскладніших прозаїків та драматургів XX століття, митцем, знаним не лише в межах України, а й у всій Європі.

Народився Володимир Винниченко 16 (27) липня 1880 р. y селянській родині, за однією з версій, в Херсонській губернії Єлисаветград­ського повіту (тепер Кіровоградська обл.). Бать­ко, Кирило Васильович, безземельний селянин, був наймитом при економії поміщика Бодіско. За часів кріпацтва три сім’ї кріпаків — Сушенків, Дрофів і Винниченків — пан Шиш­ков­ський виміняв у іншого пана на п’ять мисливських собак. У батька Володимир був першим і єдиним сином, проте ма­ти, Докія Павленко, досить заможна міщанка в Єлисаветграді, від двох попередніх шлюбів вже мала трьох дітей — Андрія, Василя і Марію. Веселий Кут-Григорівка, в якому минало ди­тинство майбутнього митця, на рік його народження налічував біля тридцяти хат. Проте Винниченка хрестили на другий день після народження у церкві Володимирської Богоматері в Єлисаветграді й хрещеними батьками були єлисаветградські міщани, тому, мабуть, народився Володимир все ж таки за місцем проживання матері — в Єлисаветграді (сім’я взагалі жи­ла на два господарства: Докія Онуфріївна тримала заїж­джий двір і мусила постійно контролювати всі справи своєї установи в місті, а Кирило Васильович як селянин був при­в’язаний до Веселого Кута, який мешканці називали не так, як значилося офіційно, а Григорівкою), бо навряд чи щойно народжене не­мовля взялися б везти за 70 кілометрів від хутора, щоб хре­стити в місті.