Записки Кирпатого Мефістофеля

Клавдія якось відразу змовкає й деякий час мовчить, очевидячки приємно схвильована такою моєю щирістю.

— Костя сьогодні вже гуляв. І я боюсь... Але, коли ти хочеш побути сам, то ми підемо...

— Так, мені хочеться... — кажу я серйозно.

Клавдія зиркає на мене, помітно хвилюється й хапливо прибирає посуд. Костя сидить уже на підлозі й сопе над камашами.

Втретє замикаю за ними двері.

В спальні ще зовсім видно. На шибках, немов шари павутиння, налип мороз. На підлокотнику жовта калюжка від льоду. Рамки кватирки вкриті оксамитним інеєм, як цвіллю. Колиску акуратно запнуто білим покривалом.

Я йду в кухню. На плиті стоїть великий синій казанок з гарячою чистою водою. Тут же й ванночка в кутку, закрита простиралом. Вертаюсь у спальню. Коли проходжу повз комод, машинально дивлюсь у велике кругле дзеркало. Бачу довгасте обличчя з качиним носом і довгим підборіддям з загостреною борідкою. З-під лахматих брів понуро й жорстко дивляться невеликі очі. Лице чуже й неприємне.

Я усміхаюсь і навшпиньках простую до ліжечка. Обережно відвертаю запинало й нахиляюсь. Мені в лице злегка шугає знайома солодкаво-молочна теплота дитячого тіла; щось у відповідь неприємно, млосно здригується в мені, але я міцно зціплюю зуби й берусь за укривальце, скоса позираючи на поважно-спокійне, рожеве, безброве личко з довгастим підборіддям. Воно ворушиться, губки починають плямкати. І рап­том очі швидко розплющуються й дивляться просто на мене. І в них я бачу той самий жах, що й учора. Явний, животний жах. Личко кривиться й вибухає пронизуватий крик:

— У-е-е!!

Щось стороннє, сильне, раптове відкидає мене од колиски. Я одхитуюсь до стіни і стою там.

В колисці тихо, ніби він лежить і підслухує, затаївши дух. Я, похитуючись, навшпиньках підходжу. Очі заплющені, на маленькому личкові знову лагідна важність. Чорне волоссячко, як знак виклику, лежить на високому чолі. На моїм чолі. Нижня губка підгорнута під верхню, й від цього вираз значності, поважності. Я боюсь поворухнутись, щоби не розплющились очі. І хочу цього, хочу, щоби він розплющив їх без жаху, без крику!

Нахиляюсь і обережно торкаюсь пальцем до ніжної атласистої щічки. Від цього дотику по мені прокочується теплий, ніжний, як щічка, ток і ноги м’якнуть. Тільки б він без жаху подивився на мене!

Я проводжу рукою по лобику й машинально стиха кажу: «Міко»! Голівка ворушиться під рукою, розплющуються оченята і зразу поширюються, робляться круглими, пукатими.

— Міко! Міко! — кажу я й сам почуваю, як моє лице кривиться болем.

Він пронизувато кричить, але я з відчаєм хапаю його, ви­ймаю з колиски й міцно пригортаю до себе, немов боронячи від когось. Він усе ж таки кричить, а я ношу його по хаті, бурмочу найніжніші слова, які я знаю з мого життя, і пригортаю його до себе.

В такому стані застає мене дзвінок Клавдії. Я кладу Міку в колиску й одчиняю двері. Крик чути в коридорі. Клавдія лякається.

— Господи! Та що з ним знов?

— Ні-ні, нічого! Сьогодні нічого! Я його, здається, трохи злякав. Нічого!

На руках у матері він затихає. Я сиджу так, щоби він не бачив мене. Потім обережно я наближуюсь і нахиляюсь над ним. І здається мені, що його очі вже поширюються. Я з болем одступаю. І чую вже, що тепер всьому кінець: кватирка, жах оченят, це зморщене скривлене личко, це мій біль на завжди прикули мене до них. Тепер кінець, Шапочко!..

Вийшовши з Клавдиного дому, я довго стою на розі під ліхтарем. Падають сніжинки і тануть на лиці. В моїй душі тихий, ниючий жах. Я заходжу в бакалейну крамничку й пи­шу Шапочці декілька слів:

«Не зміг і не зможу. Рішайте!»

Але тут же слово «рішайте» викреслюю так, щоби не можна було прочитати й заліплюю конверт. На Хрещатику оддаю листа посильному й наказую, коли буде відповідь, принести її на мою адресу. Сам простую додому й там з тим самим безперестанним, тихим жахом, що немов дзюрчить звідкись, лежу на канапі. Часом, як блискавиця, спалахує відчай, я схоплююсь, бігаю по хаті й напружено чекаю дзвінка посильного. Нарешті він приходить.

— Приказали переказать, що самі прийдуть.

Я знов лягаю й жду. Минає багато часу, але я все ще лежу. Коли б’є друга година ночі, я переходжу в спальню, до ранку лежу в ліжку, дивлячись сухими, гарячими очима в стелю, й шепочу: Шапочко, Шапочко, Шапочко!..

Ранком Микола подає листа. Я вже знаю, що в ньому.

«Прощайте, Якове Васильовичу! Коли Ви читатиме цього листа, мене вже не буде в Києві. Не треба мене шукати! Мені дуже важко. Але так краще. Я завжди пам’ятатиму Вас. Спасибі за многе! Смертельно боляче! Писать багато не можу. Та Ви й самі розумієте все. Прощайте, дорогий, бідний! Ваша Шапочка».