Записки Кирпатого Мефістофеля

Перед дверима Клавдиної квартири я так слабну, що машинально притримую рукою серце, яке ніби зсувається весь час кудись. Мені здається, що я не зможу подзвонити. І тут же зразу я шарпаю за ручку. За дверима розкочується заливчате дзеленчання дзвоника й зараз же хтось біжить по коридору.

На порозі стоїть Ольга Петрівна з зляканим обличчям. Побачивши мене, вона здивовано, з полегшенням скрикує:

— Це ви? Ой, господи, я думала: пожар, поліція! Чого ви такий? Що сталось?...

Я з непорозумінням дивлюсь на неї. Мене до такої міри вражають її слова, тон, весь вигляд її, що я стою перед дверима й мовчу.

— Та що з вами?.. Якове Васильовичу!.. — лякається вона. — Входьте ж, ради бога! Що сталось?

— Як Міка?

— Нічого! — все більш та більш дивується вона. — Та входьте ж, холод іде!

Я машинально входжу. До нас біжить Клавдія, теж перелякана, похапцем поправляючи пенсне. Волосся її розплетене й густою, гарною хвилею спадає на плечі й на груди.

— Що? Що таке?!

Я почуваю, що на мене налягає смертельна туга й відчай, силкуюсь усміхнутись і говорю:

— Нічого не сталось! Я зайшов довідатись, як Міка. Він здоровий?

— Господи! — сміється Клавдія. — Здоровий, здоровий! Невеличка нежить, трішки чхає, але температури нема і взагалі нічого не бракує йому. Хочеш подивитись на нього? Він не спить.

— Ні, дякую, я поспішаю в суд. Я тільки на хвилинку забіг узнать. Дуже турбувався. Простіть! Потім...

Я мимрю ще щось і похапцем, боком висуваюсь у двері, не прощаючись і не дивлячись на них. Хтось з них ще довго дивиться мені у слід і не скоро замикає двері.

— Зовсім здоровий... — кажу я, підходячи до Шапочки.

Вона не розуміє.

— Як здоровий?.. Хто?

— Він! Зовсім здоровий! Легка нежить тільки.

Ми мовчки йдемо по вулиці кудись угору; я трохи попереду, вона позаду; розчавлені, знищені, осміяні.

— У Мопасана в оповіданні це легше виходило... — кажу я з усміхом. — О ні! — раптом кричу я на всю вулицю і змахую палицею. Шапочка злякано хапає мене за руку, але я вириваюсь і хочу повернути назад. Прохожі здивовано, вражено дивляться на нас!

— Якове Васильовичу, залишіть! Схаменіться! — неголосно каже Шапочка, втримуючи мене за руку.

— Ні, пустіть! Пустіть, Шапочко! Я не можу. Я не можу так. Пустіть же!..

— Добре, я пущу; добре, підождіть тільки! Скажіть мені, що ви хочете зробить? Візник! — гукає вона. — Підождіть, не треба! Сідайте, проїдемо трохи! Сідайте ж, негарно, дивляться на нас!

Я до крові закусюю губу й сідаю в сани.

— Прямо! — каже Шапочка візникові.

У мене в очах сліпа каламуть: хочеться ричати й бити когось, бити кулаками в лице, в очі, топтать, гризти.

— Ні, я не можу, я мушу! Я!..

— Не треба, не треба, голубчику, не треба!.. — швидко-швидко гладить мою руку Шапочка й ховає її собі в муфту. І як тільки я хочу говорити, вона ніжно, жалісно говорить «не треба, не треба», гладить мою руку, пригортається до мене. Це чудним способом утишує мене. І я потрохи зовсім отямлююсь.

Ми ще довго мовчки їздимо по вулицях, і нарешті Шапочка зупиняє візника біля свого дому. Я не хочу йти до неї, але вона тим самим ніжним, невідступним голосом упрохує, і я скоряюсь.

— Ви не бійтесь, ви будете сидіти у мене. Я тільки скажу декілька слів Марусі, й нас ніхто не турбуватиме.

Мені соромно, болюче соромно. Чи розуміє це Шапочка, чи ні, але вона не заговорює до мене, не дивиться на мене й довго пише комусь листи. Чи тільки прикидається, що пише?

Мене вмить щось підкидає і я схоплююсь.

— Я піду! Прощайте!

Шапочка в ту ж мить кидає свої писання, підбігає до мене й хапає за руку.

— Куди? Ну, куди ви? Не треба, милий, не треба!

— Пустіть, Шапочко! Пустіть! Тепер я піду. Я мушу рятувати свою казку.

— Яку казку? Голубчику, дорогий, ви хворі, не треба ж! Це божевілля! Це не так треба! Будемо інакше. Любий, милий, не треба!

— Ні, Шапочко, не можу. Мушу. Так ми не можемо жити. І ви самі це добре знаєте. Я мушу хоч раз довести до краю. Інакше...

Я вириваю руку й виходжу.

Я сиджу на бричці рівно й просто. По дорозі я обмірковую, що треба зробити. Клавдії хочеться, щоб я лишався на самоті з дитиною. Не вважаючи на вчорашнє, вона й сього­дні піде гуляти. Коли ж сама не піде, треба неодмінно зробити так, щоби пішла. Потім треба «його» дуже розігріти й тоді підставити під кватирку. Коли вони мають гарячу воду, це добре. Спочатку вкинути в гарячу воду, потім під кран водопроводу, а тоді вже під кватирку. Тримати треба довго й, ко­ли можна, зробити протяг.

На мить я ніби звідкись визираю і з млосним чуттям жаху дивлюсь на себе, але зараз же я ховаюсь і обмірковую далі, точно, докладно, жорстко.

Клавдія зустрічає мене з прихованою радістю, яку я підмічаю в її клопітних, піднятих рухах, нестриманій балаканині, нервовому сміхові. З’являється неминучий чай, під час якого вона оповідає про те, що тривожно провела ніч і яка надзвичайна дитина Міка. Я подаю репліки й даю зрозуміти, що також дуже турбувався. Вона злегка згадує про мій ра­нішній візит й ще раз каже, що ні температури, ні чого-небудь серйозного немає.

— Хочеш подивитись?

— Він спить?

— Так!

— Ні, я вже посиджу з ним, як ви підете гулять.