Записки Кирпатого Мефістофеля

Вона ще деякий час стоїть, нахилившись над ним, потім запинає колиску білим запиналом і, повернувшись до Кості, що скорчився на своєму стільці, грізним шепотом говорить:

— Як ти ще коли-небудь посмієш тільки підійти до нього, тільки підійти... я тобі не знаю, що зроблю. Забирайся на кухню, там сиди! Геть!

Костя скоса, понуро й коротко, як наїжене звірятко, по­глядає на матір, зсувається зі стільця й помалу йде до дверей. Біля порогу він вибухає риданням і вибігає, злісно й дуже грюкнувши дверима. Його ридання викликає в мені жаль, а грюкання дверима роздратування й тривогу. Хто його знає, що він почуває до Міки, цей хлопчина? Мабуть, ревнує до нього матір і ненавидить за те, що той одняв у нього її любов. А Клавдія ж не вміє добре ні пояснити, ні керувати його почуваннями, тільки й знає, що кричати на нього або цілувати безглуздо.

Роздратування з Кості переходить на Клавдію, а тривога стає важкою, застиглою.

— Ах, паскудний хлопець! Це страх що за дитина! Скільки разів казала я йому: не смій підходити до колиски! Просто, хоч бить починай...

Я втримую себе, щоби не сказати їй чого-небудь гострого.

Ми переходимо знов у першу кімнату й деякий час мовчимо. Клавдія, видно, вже забула про цей маленький інцидент і думає про інше, знову хвилюючись. Але її хвилювання й весь притихлий, боязкий, трохи не понижений вигляд гидкі мені. От, вона вже й забула, вже заспокоїлась, питання ви­черпане, вона думає тільки про себе. Скрізь і завжди тільки за себе, її все хвилює, сердить, радує настільки, наскільки торкається її. Як тільки відсунено причину, що зачіпає її безпосередньо, вона вже не думає, не реагує, заспокоюється. Передбачення аналізу, здатності до висновків — ані крихти немає в неї.

Адже ясно, що між дітьми заводяться тяжкі, ненормальні, погрозливі відносини. Ясно, що треба зараз же, негайно по­ставитись до того уважно, розумно; треба щось робити, робити систематично, любовно, спокійно, не випускаючи ні на мить з уваги й не заспокоюючись. А вона вигнала Костю в кухню, аби Міка не плакав і не баламутив її сліпого, бурхливого, материного чуття, й на тім скінчила. Ну, на якого біса був цей жах? Що тут такого жахливого сталось?

— Можна задати тобі одно питання, Якове? — раптом боязким, насиченим хвилюванням голосом говорить Клавдія.

І ця її манера підходити здалека, не просто до мети, а несміло й ніби підповзаючи, теж дратує.

— Будь ласка, питай!

З усієї сили я намагаюсь говорити спокійно.

Вона мовчить. От мовчить і мовчатиме ще довго, потім трошки підповзе і знову замовкне.

— Ти не розсердишся? І не буде гидко?

— Чудна ти, Клавдіє! Звідки ж я знаю, про що ти будеш питати? Питай!

— Але ти не думай, що я... От ти вже розсердився.

— І не думаю! Ну, даю тобі слово, що не буду сердитись, питай що хоч! Тільки швидше!

Вона довго, мовчки хвилюється й, нарешті, тихо, убито кидає:

— Ти любиш кого-небудь?

Так я й знав, що вона про це спитає. Це зветься дружбою. Вона, мовляв, ніяких надій не має.

На хвилю одначе мені стає шкода її: її вигляд такий напружено-притихлий, наготований до всього і все ж таки з якимсь сподіванням. Але момент дуже слушний, щоб у самім початку вияснити наші відносини. Власне, це те, що я повинен був сказати під час обговорення «умови». І я серйозно, твердо відповідаю:

— Так, люблю.

Клавдія не робить ні одного руху, й ніщо в ній не міняється. Тільки її мовчання та непорушність тягнуться занадто довго.

— Вона дівчина? — хрипким шепотом каже вона вниз.

— Дівчина.

Знову велика павза.

— Ти женишся з нею?

— Женюся.

Вона кусає нижню губу, кусає довго, важко; голова помалу схиляється, немов ховаючи від мене лице.

— Швидко? — шепотом питає вона.

Тут мені не вистачає духу сказати: «на цім тижні», і я легкодушно, своїм звичаєм, зриваюсь зі своєї твердості й кажу:

— Місяців через два.

Клавдія важко встає і, не кажучи ні слова, виходить у спальню, відвернувши від мене лице.

Я закурюю і, покашлюючи від важкого й досадливого почування, ходжу по кімнаті, натикаючись на стільці. За вікном без руху сизим димом стоїть туман, крізь який невиразно проступають обриси будинків і вікон.

Я не можу довше лишатись у цих тужно-вбогих, подібних до камер, кімнатках.

— Клавдіє Петрівно!.. Я йду. Завтра прийду о шостій годині побалакати з сестрою. До побачення!

За дверима не чути нічого. Я відчиняю їх і бачу Клавдію: вона сидить на тому стільці, на якому стояв Костя, поклавши голову на бильце колиски.

— До побачення, Клаво! Мені треба йти. Завтра я прийду о шостій.

Вона не ворушиться. Я, постоявши трохи, стараючись не стукати, прокрадаюсь тихо до своєї шуби.

На вулиці я довго, помалу йду пішки. Там, у тих кімнатках мені здавалось, що, як тільки я вийду з того дому, мені відразу стане легко і спокійно. Але неспокійне, тяжке чуття висить у мені, як цей туман. І я не можу схопити, що саме в ньому: незадоволення з себе, з Клавдії, — чи жаль, свідомість якоїсь вини, турбота за Міку.

Беру візника і їду до Шапочки. Але й вона, як це сонце, заткана туманом, і я щулюсь змерзло.