Записки Кирпатого Мефістофеля

Я перебралась у Київ через те, що мені не було з чого жити в Криму, — я нікуди звідти не виїжджала. Чоловік довідався про те, що я маю другу дитину, й перестав висилати мені гроші. Я лишилась без копійки. Караїмка за довги забрала в мене всі сукні й білизну. Коли б не сестра, я б убила себе! Вона приїхала до мене, помогла мені при родиві й перевезла сюди, бо вона тут на курсах. Мені ніде було подітись і я мусіла перебратися сюди. Я з дітьми живу тепер у неї, але ми всі голодуємо й нас незабаром виженуть з квартири, бо нічим платити; ми всі живемо на гроші, які заробляє сестра лекціями. Мені ні себе, ні Кості не жаль, але серце крається за маленького. — Ми не можемо навіть ванночку купити для нього й купаємо його в тазі. Він надзвичайно тихий, плохенький і весь подібний до тебе: волосячко чорне, густе, й велике чоло. Плаче дуже рідко й дивиться розумно, а йому ж усього один місяць! Ми живемо в квартирі з двох кімнат та кухні й не можемо взяти навіть прислугу. Але якось проживемо! Ти не турбуйся, я робитиму й утворю для нашої дитини добрі умовини. Прости мені за нього й не вини! Я не могла інакше, так склалось! Коли захочеш написати, то адреса така...»

Я підводжусь і важко плентаюсь до канапи. Там лягаю лицем униз і лежу без сил. Почуття таке, яке буває, коли, після раптового наскоку поліції й арешту, знесилений, розчавчений, знищений лежиш у смердючій, брудній, огидній камері участку. Всьому кінець! Між минулим твоїм життям і теперішнім упала важка, залізна стіна, зразу брутально перерізавши всі нерви, що в’язали тебе зі світом минулого. І якими ж бажаними, зворушливо-дорогими здаються всі минулі страждання, скорботи, і якими болючими радощі, покинуті там, на волі, болючими до того, що нема сил думати про них!

Вмить на мене налітає задушливий, дикий вихор люті. Я з усеї сили хапаю себе за волосся, рву його, викручую, б’юся головою об спину канапи, кусаю руки, реву й вию так, що сам холону від жаху. Але від цього жаху, від болю в голові та в покусаних руках лють тільки побільшується. Я почуваю, як мої очі горять і сліпнуть. Мені хочеться бити, руйнувати, трощити. Я хапаю маленький чорний столик і з захватом сказу гатю ним з усієї сили об підлогу. Тріскання ніжок, грохіт по всій квартирі п’янять мене. Недоламками столика я б’ю стільці, столи, пишучу машинку, стіни, кидаю цурупалком у шафу з книжками, шматую на собі ковнірчик, краватку. На руках у мене кров. На підлозі теж.

В кабінеті з’являються якісь люди з блідими, покривленими жахом обличчями, щось кажуть до мене. Я кричу на них, і вони через щось утікають. В ухах густий термін, дзвін, серце гупає з болем, ноги дрижать дрібно-дрібно, підгинаються.

Знову я падаю на канапу й, важко дихаючи, весь у поту, знесилений, лежу нерухомо. Часом я мляво проводжу оком по хаті. Долі перекинені стільці, білі тріски від столика, розкидані папери, черепки скла від розбитих гравюр, зідрані шпалери на стінах і сліди від ударів столиком.

Думок ніяких, безмежне знесилля і тупість та біль од кусання й ударів об край канапи лобом. Мабуть, лоб розсічений до крові, бо щось мокре весь час стікає по правій щоці.

Не знаю, як довго лежу так. Аж ось у передпокою я чую голосне шепотіння, голоси. Двері обережно, без стуку, відчиняються, і в кімнату ввіходить Шапочка, в своїй оксамитній чорній шубці з білим ковніром, в білій шапочці, з білою муфтою. Її очі широко розплющені.

Ага, покликали, прибігла рятувать!

Я навіть радий, як буває радий опльований, покінчений чоловік, коли до його барлогу заходить хто-небудь з того життя, де ясно, легко, й куди йому вже не попасти.

— Якове Васильовичу! — тихо гукає Шапочка, дивлячись то на мене, то на хаос у хаті. Вона навіть не відважується підійти ближче й зупиняється коло розбитих дверей шафи.

— Що треба, Ганно Пилипівно? — байдуже й не рухаючись одповідаю.

— Що з вами?!

— Абсолютно нічого. Що скажете?

Вона не зводить з мене округлих очей, і я бачу, що їх особливо притягає до себе щось на моїм чолі.

— Що сталось, Якове Васильовичу?!

— А вам, власне, яке діло? — зі злістю, брутально кажу я й підводжусь.

Шапочка вражено мовчить. На ковнірі й муфті весело грають краплини розталих сніжинок.

— Я п’яний. От і все! Ви ще щось маєте спитати?

Вона мовчить. Не вірить. Нарешті, незвично несміло каже:

— Коли вам неприємно, що я тут, то я піду собі. Іти мені?

Від її тону й слів мене стискує страшенна, задушлива туга. Я хапаю голову в руки й хочу спертися ліктями на коліна, але пальці влучають на розсічене місце, й гострий біль примушує мене швидко здійняти руки. Тоді Шапочка підбігає до мене, кидає муфту на канапу, виймає хустку й заклопотано, з сердитими нотками, хоч і з тремтінням у голосі, каже:

— Сидіть, сидіть! Треба промити. У вас тут ранка. Колонську воду або перекись водороду маєте? Сидіть, сидіть, я сама!..

Вона швидко виходить у передпокій. І зараз же в квартирі чути жваве тупотіння ніг, шамотню, рух.