Записки Кирпатого Мефістофеля

Через якийсь час з’являється Шапочка з рушниками, колонською водою, ватою. Обережно притримуючи мою голову, вона ніжно промиває ранку, змиває кров з лиця й зав’язує мені голову. Оксамит її шубки часто торкається мого лиця й дорогий, знайомий, дитячий, свіжий запах сповнює мене болючою ніжністю. Мені хочеться заридати, обхопити її коліна й жалітися їй, прохати помочі.

— Ну от! Тепер добре! Ранка зовсім невеличка. Треба потім англійського пластиру купити. Є такий для порізів. Може хочете лягти?

Я бачу на грудях у себе зірвану краватку, яка бовтається, й шукаю руками на шиї ковнірчика.

— Дайте спокій! Ковнірчика там нема. І не треба його. Лягайте! Коли хочете — я посиджу з вами, коли не хочете — я піду. Іти мені чи лишитись?

Я мовчу і, знов обхопивши обв’язану голову руками, спираю лікті на коліна. Раптом я чую, як рука Шапочки обережно й ніжно торкається моєї голови й помалу гладить її. Я ввесь, у середині, здригуюсь, і мені хочеться завити від одчаю. Я схоплююсь так раптово, що Шапочка аж лякається, й іду до столу. Находжу Клавдіного листа і шпурляю його під ноги Шапочки. А сам сідаю в фотель, закинувши голову назад.

Шапочка підіймає листа і, стоячи, починає читати. А я, як із-за ґрат тюрми, слідкую за нею жадними, провожаючими очима.

Раптом лист якось догори скидається їй у руках, а від цього мені в грудях теж щось холодно скидається. Шапочка швидко зиркає на мене й потім сідає на канапу. Далі вона вже читає, не відриваючись, а скінчивши, сидить без руху, згорбившись і дивлячись повз лист у підлогу. Я теж не рухаюсь і дивлюсь на неї. Так ми сидимо довго серед перекинених стільців, трісок, розкиданих паперів. У квартирі насторожена тиша. З вулиці час від часу глухо долітають дзвінки трамваїв.

Раптом Шапочка схоплюється, з огидою шпурляє листа додолу і, не дивлячись на мене, питає одривисто:

— Що ж ви тепер?

Я мовчу. Що я можу їй сказати?

— Ну, що ж ви гадаєте робити? Одповідайте?

— Не знаю! Нічого не думав!

Шапочка робить декілька кроків по хаті, зачиняє двері шафи з книжками, підіймає стілець і сідає на нього. Потім вона рвучко встає, простує до мене, але вже біля самого столу повертає вбік і зупиняється біля стіни, поклавши на неї руку й притулившись до руки чолом.

Я з дивуванням слідкую за нею. Я не смію, не можу вірити догадкам, що миготять у мені.

— Ганно Пилипівно!

Вона різко відривається від стіни, йде до канапи й сердито питає:

— Ну, що?

Тепер я вже не можу сказати того, що сказав би, коли б вона стояла там далі. Моє хвилювання згасає, і знову млосна слабкість і тупість обгортають, як брудним, товстим павутинням, мозок.

Шапочка бере муфту й, повісивши її на одну руку, підходить до мене.

— Ну, що? Погрались? — тихо й злісно-насмішкувато каже вона. — Бачите?

Мене навіть не дивує ця несподівана злість, така чужа їй.

— Так, погрався!.. — машинально кажу я.

Мене хилить лягти, — сидіти трудно. Я переходжу на канапу і, забувши попрохати вибачення, лягаю. Звідти бачу, як Шапочка стоїть довго спиною до мене, похиливши голову й пустивши руки вздовж тіла. Я заплющую очі й з якимсь блаженним безволлям оддаюсь теплій знемозі.

Коли я прокидаюсь, Шапочки нема в хаті. Так само валяються долі клаптики паперу, скло, недоломки столика. На столі горить лампа затишно і ясно. Я хутко сідаю й одразу все пригадую.

Але нема вже ні люті, ні апатії — мій стан нагадує мені знову тюрму, але вже по арешті: холодна, покірна, безнадійна туга і свідомість цілковитої відірваності від минулого.

Дивлюсь на годинник: за чверть восьма. Це мене дивує, — всього години зо три минуло від того часу, як я одержав листа.

Але зате до Клавдії ще сьогодні можна встигнути.

Я находжу долі її листа, читаю адресу, потім напружено пригадую, що ще треба зробити. Весь час здається, що я вже думав про це, знав та забув. Ага, так, — грошей!

Недалеко від дому Клавдії Петрівни я раптом злякано здригуюсь у середині: адже я зараз побачу мого сина! І теж, неначе я вже й про це думав, виразно уявляю собі голе, оранжево-червоне тільце з фіолетовими зігнутими пальчиками. Воно чогось вигинається, немов вириваючись із чиїхсь рук. Мій ляк переходить у напружене замішання, з якого я вже не виходжу до самого порогу Клавдіної квартири.

Ось вона, нарешті! Двері оббиті полупленою чорною церарою й повстиною. На сходах солонкувато-кислий запах газу, вогкості, бідноти. Дзвінок дротяний із обмотаним папером держальцем. На саморобній картці, пришпиленій кнопками до церати, написано рукою: «Ольга Петрівна Люб­ченко». Я з дивуванням думаю, що й Клавдія Петрівна теж колись звалася Любченко.

Обережно дзвоню. І коли чується згук дзвоника, подібний до дзвінкого, заливчастого гавкоту крихотної собачки, мені раптом приходить на думку: що ж я скажу їм, як триматимусь з ними?

Клацає замок і двері відчиняються. На мене шугає спертим, теплим, парним повітрям, як із пральні. В півтемнім, мініатюрнім передпокої стоїть Клавдія Петрівна, рівно, злякано наставивши на мене скла пенсне. За її спиною на стіні висить лампочка, і здається, що це від неї таке повітря.