Записки Кирпатого Мефістофеля

— Так, знаю! Але Суботович, якого вона обманює, одвертий «мерзотник і грабіжник», як ви кажете. Кубешка проти нього все одно, що маленька, злодійкувата собачка проти вовка. Перше, ніж судити, Ганно Пилипівно...

— Я не суджу, а питаю. Не хапайтесь лаятись! Я сама боронила вас і не хотіла вірити. Але ви з цим Суботовичем були раніше в гарних відносинах. В карти грали раз у раз. Бували в нього. Так?

— Що це, допит, Ганно Пилипівно?

— Чого допит? Хіба тут якась тайна? Мені просто цікаво вияснити. Коли він грабіжник і мерзотник, то чого ж ви приятелювали з ним? Як можна приятелювати з такими? І правда, що ця жінка хоче зідрати з нього сто тисяч?

— Так, правда!

— І ви матимете за те великий гонорар?

— Великий.

Шапочка пильно зиркає на мене, потім мовчки бере в ме­не з рук торбинку й тихо, немов винувато, каже:

— Ну, мені треба вже йти.

Яка відчуженість, холодність у цій тихості й несмілості!

— Кінець, Ганно Пилипівно? Значить, і я шантажист? Грабіжник?

Вона підводиться і з ніяковістю відповідає:

— Не будемо про це більше балакати. Прощайте! Я по­спішаю.

І не подавши мені навіть руки, хитнувши тільки головою, вона відходить. Мені хочеться схопитись, наздогнати її, взяти за плечі й сильно повернути до себе. Як ти смієш так іти?! Як ти смієш?!

Але я не ворушусь і, криво усміхаючись, дивлюсь їй у слід.

Що ж це: кінець? Так несподівано, безглуздо, неможливо? Та ще ж півгодини тому я йшов повз її дім і думав, що завтра прийду, сидітиму в неї в кімнаті, дивитимусь, як збираються бугорками брови, як вона жмурить очі й витягає трубочкою губи, ніяковіючи й сердячись! І ніколи, значить, вона вже не буде сердитись на мене, кидати мені одривчастих наказів підчас співу? «Шантажист і мерзотник!»

Я з усієї сили б’ю палицею по лаві, встаю й швидко йду звідти.

— Віз-ник!..

Мій крик розлягається по вулиці, мабуть, не один здриг­нувся від нього. Згори з грюкотом наввипередки женуть візники.

— Смали в «Шато»! На весь дух! Карбованця на водку!

Дурна, вузька, простолінійна моралістка! Дівча, яке береться судити про те, чого не розуміє! І плювать, коли так! «Прекрасна дама!» Подумаєш, моральність!

В «Шато» я знаходжу млявого й мовчазного Кригу-Зальотного в товаристві двох шансонетних співачок. Моя поява має на нього такий вплив, як у казках жива вода на мертвого царевича.

— Криго! Треба здорово напитись! Чуєш!

— Напитись? Зробимо! Коли треба, зробимо!

І ми «робимо».

Біль у потилиці, язик шорсткий, неначе обструганий, вишаруваний. Стан такий самий, як після гульні: я не почуваю тіла. Від п’ят до шиї я ніби вкритий важкою, сірою матерією. Живе тільки сама голова; сам головний мозок: холодний, чистий, легкий. Всі емоції й почуття притуплені або зовсім придавлені. Моє довге тіло з волосатими ногами й волохатими грудьми здається мені чимсь стороннім і викликає холодну гидливість.

Неділя, — отже можу лежати в ліжку хоч цілий день. У хаті немає жовтих одсвітів з вулиці, значить, небо хмарне. Дванадцята година дня.

Я підкладаю долоню під потилицю й думаю.

Так, значить — кінець. Добре! Через що? Через мою неморальність. Що ж таке моральність? Моральність це рожевий пудер на законах природи. Шапочка вважає неморальним боронити Кубешку. Але боронити закони сильних і пануючих — річ нормальна й моральна, бо вона санкціонована тисячелітнім шаром пудру, пануючою мораллю. Чоловіка своєї сестри, який служить у банку, де робляться різні шахрайські операції, який годується з цих операцій і, мабуть, сам бере в них участь, — вона й обнімає, й цілує. Сотням шахраїв, паразитів, грабіжників, але припудрених їхнім законом, вона подає руку. А одному через щось висловлює огиду та зневагу.

Через те припудрені так гаряче й боронять пудру, який помагає їм дурнів тримати в руках.

Моральність — це стіна, яку вивели припудрені між основними законами життя й вищим його проявом — розумом. Весь моральний поступ людства є в тому, що люди по камінчику стараються знищити цю свою власну стіну. Але припудрені з свого боку дбайливо бережуть її, при чому їм ретельно допомагають дурні, яких вони доять. В моральному смислі соціалізм є скасування стіни, приведення людини до вищого, природного єдинства, є поєднання законів природи з розумом. Але з яким комічним старанням і трагічним старанням многі сучасні соціалісти підтримують цілість стіни припудрених!

Рука починає щеміти. Я зміняю позу, закурюю й думаю далі. Мені приємно, що мозок працює ясно, легко, й немає і сліду вчорашніх тяжких переживань.

Хтось стукає в двері.

— Якове Васильовичу! Прийшла панночка. Просить вас принять.

— Ввійди, Миколо! Яка панна?

— Приказали сказать: Ганна Пилипівна. Дуже треба вас бачить.

— Ага, добре! Скажи, зараз! Одягнусь...

З приємністю я відмічаю, що ім’я Шапочки не робить на мене ніякого враження. Тільки через щось у потилиці дужче заболіло. Але це могло бути й від того, що я підвів голову.