Записки Кирпатого Мефістофеля

— Ганно Пилипівно!

Шапочка повертає голову й зупиняється, вдивляючись в ме­не. Я похапцем підходжу до неї.

— А, це ви? — каже вона протягом. — Знову блукаєте?

В голосі незвична, невластива їй утома й повага.

— Ви там сиділи? Я теж хочу посидіти.

І простує до воріт.

— Сідайте й мовчить! Я не хочу балакать.

Сердиті, тужні нотки; рухи мляві, знеможені, як у п’яної. Торбинку вона кидає на лаву й спиною спирається на стіну. З-під капелюха в пітьмі мені видно тільки шматочок щоки, вуста й підборіддя. Губи заломлені гидко і здаються спухлими. Від неї йде теплий, молочний запах, як од дітей. Я почуваю зворушення, жаль, і мені хочеться всадовити її зручніше, прикрити чим-небудь, погладити по стомлено-кинених на коліна руках і спитати: «Що з моєю Шапочкою? Що з моєю маленькою дитинкою?»

— Розкисла я! — раптом жалібно й сердито говорить вона. — Казала ж, не треба йти на музику!

Я мовчу й обережно беру торбинку, почуваючи до неї рідну ніжність. Срібне плетіння м’яко, податливо гнеться в моїх руках. Намацується щось тверде, мабуть дзеркальце, портмоне і щось м’яке, мабуть, хустка.

— Що ж ви мовчите?

— Ви ж заборонили мені балакать.

— Будь ласка, не робіть з мене панночки! «Заборонила!» Яка слухняність і покора!

Вона мовчить, не рухаючись і безживно тримаючи руки на колінах.

— «Заборонила!» Всі «ухажори» страшенно люблять удавати з себе покірних рабів. «Ах, скажи мені кинутись униз головою!» І бреше ж, дурень, не кинеться! Яка йому користь? Він же жде за це нагороди. А як він її матиме, як уб’ється? І бреше!

Дивно, чого я в присутності цієї дівчини раз у раз почуваю таку несмілість, наче несу в руках щось дуже тендітне й щохвилини боюсь упустити. Це, кінець кінцем, стає невигідним для мене.

— А прекрасна дама так і тане: от любов! Униз головою готов! Через щось раз у раз униз головою. Як жаба з високого берега.

Шапочка раптом сама сміється, мабуть, виразно уявивши собі постать «ухажора» в образі плигаючої з берега жаби.

— А потім цей лицар хляпає виступцями, бурмоситься за пересмажену курку, пропадає ночами і вважає, що він нещасна жертва і страдник. Що ви мовчите?

— Я слухаю.

— А вниз головою не готові плигнуть?

Вона всім тілом помалу повертається до мене. В її очках і губах лінива насмішка.

— Навіщо взяли торбинку?

— Щоби не забули.

— Яка дбайливість! А чому ви не приносите мені в гарненьких коробочках цукерків? Дивно, їй-богу! У мене був один «ухажор», приятель Семена Семеновича — теж служить у банку, — так той раз у раз неодмінно з чим-небудь являвся. Оттакі потім напевне намотують косу на руку й б’ють перед­ками чобіт у живіт. Правда?

— Через що ж такі?

— Так мені здається. Ну, чого ви робите з себе такого тихого та божого? Ну, чого?

— Невже я роблю таке вражіння?

Шапочка довго й чудно вдивляється в мене. Нарешті, вона говорить помалу:

— Коли я читала в газетах про який-небудь судовий процес, у якому фігурує очевидний мерзотник, то я завжди дивувалась: «Що то за адвокати, що боронять його? Як можна боронити очевидного для всіх мерзотника? Ну, як?»

Хм! Чого такий несподіваний вистриб?

— Це питання складне, Ганно Пилипівно. Насамперед, не завжди можна сказати, що це мерзотник.

— Ну, а коли можна? Коли це ясно, як два по два?

— Коли навіть ясно, то адвокат — не суддя; він не судить, а боронить, полегшує силу кари; він по мірі сил ви­правляє недосконалість наших соціальних відносин. Відомо, що кара не досягає своєї мети й що, коли та кара буде менша, краще буде для всіх. От через що можна боронити й найбільшого мерзотника.

— А чи можна боронити його так, щоби він виграв справу на шкоду другого, невинного?

— Це знову інше питання.

— На яке теж знайдеться відповідь. Знаєте, коли я читала про такі процеси, то я уявляла собі адвокатів, що ведуть грабіжницькі справи, якимись бузувірами — моральними, звичайно — страшенно жорстокими й тупими. Та й яка, власне, різниця між якимсь грабіжником, шахраєм і адвокатом, який старається виграти справу на шкоду тому, кого обшахраєно? Адже він, адвокат, знає, що коли його клієнт виграє справу, то цим він ограбує противника, чоловіка чесного й правого. Так? Знає ж! І все ж таки боронить, помагає грабувати. А коли він помагає грабувати, то й сам, як трапиться добрий випадок, може те саме зробити. Правда? Адже правда!

Ця розмова не проста. В мене таке почування як у людини, в якої одежа не в порядку і якій здається, що всі це бачать.

— Ну знаєте, — кажу я з усмішкою, — це занадто рискований випадок. Насамперед...

— Ну от, так я й знала! Скажіть, ви ведете справу якоїсь Кубешки?

Я чую, як одразу червонію й по мені розливається тяжке почування сорому.

— Так, я...

— Адже вона шантажистка!

Я мовчу й силкуюсь усміхатись вибачливо та насмішкувато.

— Ну, відповідайте!

— Звідки ви набрались таких відомостей?

— Не ваше діло! Відповідайте!

— Так, шантажистка! — кажу я жорстко й твердо. Стид миттю зникає, замість його з’являється дивна злість.

— І ви це знаєте?