Записки Кирпатого Мефістофеля

— Ви не могли, не хотіли нічого цього дати йому і... він був змушений взяти хоч що-небудь. От і повернувся. Але що коштуватиме йому, вам і Дімі це повернення, це інше питання. І от я вас питаю: навіщо, во ім’я чого ці страждання, жертви? В ім’я чого ви, така гарна, розумна, чула, молода, живете так самотньо, так, вибачте, без користі? Навіть моторошно, їй-богу, моторошно, Олександро Михайлівно! Та ви ж стільки могли б дати другим, стільки гарної, теплої, хвилюючої радості, коли б у вас не було цієї проклятої раб­ської моралі! Уявіть, от уявіть на хвилинку себе такою: от ви одкинули вашу пуританську святість, ви трошечки грішні, так, знаєте, з фарбою на лиці, з мокрим блиском у цих прекрасних очах, одягнені, як личить вашій красі, веселі, схвильовані, — та один оцей ваш вигляд дав би кожному з нас у тисячу раз більше, ніж ваша вперта, жорстока моральність. Скільки чистої радості, Олександро Михайлівно, чистої, естетичної, зворушеної радості дали б ви собою! А ви самі? Та ви б виросли, розквітли б, як чудова квітка, від одної свідомості своєї сили, цінності, краси.

Олександра Михайлівна слухає мене з непорозумілою усмішкою, але рум’янець не сходить їй з лиця.

— А потім... материнська любов, наприклад. На якій підставі ви берете на себе право нарушення цього великого закону життя? Ради чого? Ради маленьких, дурних, часових і ли­цемірних людських законів? Та подумайте ж тільки: якась Варвара, якісь дегенератки мають право родити дітей, мають право давати людськості злих, дрібних кретинів; вони міль­йонами плодять їх, засмічують життя, а ви не можете, ви, від якої були б гарні, чесні, непохитні люди? Олександро Михайлівно, чи це морально, справедливо? Подумайте, які хороші, рідкі діти були б від вас і Панаса Павловича, яке чудесне сполучення у вас з ним, як ви доповнюєте одне од­ного! Га?

Олександра Михайлівна раптом кладе руки на стіл і схиляє на них голову. Її очі, я помічаю, справді, блищать мокро, обличчя горить. Тоді я підводжусь і, не боячись уже деякого пафосу, кажу далі:

— Уявіть: ви мати, ви маєте дітей, частинки вашої істоти, що таємним, дивним способом продовжують ваше життя. Та не тільки ваше, а всього людства. Та це ж непохитний абсолютний закон природи! Хай загинуть усі людські закони, всі правила, заповіді; хай щезне культура, слово, думка, а цей закон існуватиме, поки буде на світі хоч одна пара людей! І боїтесь нарушити цей закон, Олександро Михайлівно? Життя багато прощає, але цього не прощає ніколи. І ви мусите його виконати! Так, мусите, Олександро Михайлівно! Мусите одкинути дурні моралі й сказати собі: я хочу бути матір’ю, хочу передати в будуче переданий мені з минулого тисячеліттями святий вогонь. Чи законний, чи незаконний, свій чи чужий, але в мене мусить бути чоловік, вільно ви­браний мною, батько моїх дітей, стародавній, споконвічний приятель і товариш мій. От, як вам треба говорити! І власне вам, бо ви можете вибирать, бо ви гарні, розумні, незалежні. Та не може ж бути, щоб ви ніколи не думали про це, щоб ви не мали цієї плакучої туги матері, щоб ви не любили цією чудовою, незрозумілою, прекрасною любов’ю ці крихотні ручки, голівки, ці здивовано-розплющені на світ оченята. Та не каліка ж ви! Подивіться: що найтісніше, найдужче в’яже людей! Ідеї? Наука? Професія? Ні! Родина, діти, от ця незрозуміла, могутня сила, яка часто ламає всі закони нашої логіки, всі розуміння розумного, цільного, гарного. Боже мій, як ви не розумієте цього?!

Я щиро схвильований. Олександра Михайлівна сидить, не рухаючись. Під рукою частіше й дужче, ніж нормально, здіймається й опускається м’яка заокругленість грудей. Чи не плаче вона? Це було б не погано!

— Кавуно-о-ов, кавуно-о-ов! — вигукує на вулиці густий чоловічий голос. Таким голосом прикажчики, їдучи по вулиці, викликають на роботу в економію.

— Що ж я маю робити? — раптом чується глухий голос Олександри Михайлівни, і я вчуваю в ньому сльози.

— Що? Покликати Панаса Павловича, стати його жінкою й жити разом?

— Тепер неможливо!

— Через що?

Олександра Михайлівна, не підводячи голови, шукає за поясом хустку, витирає лице й тоді сідає рівно. Очі в неї червоні, вії мокрі. Вона не дивиться на мене.

— Через те, що Варвара не оддасть Діми. А без Діми він не згодиться.

Я закурюю й кидаю сірник за вікно в палісадник, де лазять кури.

— По-перше, Діму можна знов украсти. Але допустимо, що тепер це більше важко й неприємно. Тоді йому треба зов­сім відмовитись від Діми й улаштувати нову родину, з новими Дімами. Так, це тяжко, але ще тяжче лишитися в цьому становищі. Треба зібрати всю волю й мужність.

— Ні, він не зможе... — широко, не кліпаючи очима, дивиться вона у вікно й помалу крутить головою.

— Ні, зможе, Олександро Михайлівно. Зможе! Інакше він не винесе зневаги до самого себе. Тільки треба, щоб ви це рішили твердо й так, як ви вмієте рішати.

Олександра Михайлівна мовчить, потім тихо кидає:

— Я сама вже думала так само.