Записки Кирпатого Мефістофеля

— Давай вип’ємо! — говорить він збентежено і швидко йде до столу.

Ми цокаємось.

— За Соню, Андрійка й Василька! — підношу я чарку.

— Так! — одривчасто говорить він і випиває одним духом.

Після того ми починаємо говорити з перебільшеним інтересом про різні маловажні речі, сміємось, жартуємо. На­решті, кличемо льокая, і я хочу розплачуватись.

— Ні, Якове, це ти вже лиши!.. — серйозно й неначе з докором говорить Дмитро. Він же наймає автомобіль і завозить мене до мого дому. Коли ми прощаємось, він міцно, довго тисне мою руку й каже:

— Дякую! Завтра рано виїжджаю.

— Вітай Соню! А Андрійка і Василька міцно цілуй!

— Спасибі! Неодмінно.

Коли я стою й чекаю, щоб мені одчинили, автомобіль, що од’їхав трохи, зупиняється, з’являється силует Дмитра й чується його голос:

— Якове! Прости за все! Так?

Я зі сміхом кричу:

— Так! І ти мені!

— Спасибі! Прощай!

Автомобіль шарпається і, тріпочучись, котиться вниз, а я почуваю не то сором, не то тугу, й сердито надушую ґудзика від дзвоника.

— А, нарешті!

«Прости, що так довго я не давала про себе звісток, — була дуже хвора, мало не померла. Операція удалась, хоча це мені коштувало дуже дорого, ще й досі не очутилась, як слід. Тепер ти можеш бути спокійним. В цих днях виїжджаю звідси, більше не пиши мені! Куди їду й де буду, тобі, звичайно, нецікаво. Прощай, будь щасливий!»

Підпис і більше нічого. Це навіть не похоже на її листи. Так може писати тільки дуже втомлена людина, якій усе байдуже.

Але ні суму, ні жалю, ні докорів сумління немає в мене. Одно почуття полегкості, визволення, вдячності, широти круг себе, чудного захвату.

І тільки в цю мить я бачу, як дуже турбувало й безпокоїло мене довге мовчання Клавдії Петрівни. В мене зараз такий стан, який був тоді, коли присяжні винесли виправдуючий присуд у справі, яку я боронив невдало, погано. І все ж таки я виграв! Шапочко, я виграв!

Не можу сидіти в хаті. Йду на вулицю.

Початок серпня. Пахне так само, як тоді, коли я вперше приїхав до Київа в новенькому студентському кашкеті. Якийсь теплий, солодкавий запах! Не знаю від чого. Може, від овочів, якими торгують на кожному розі вулиць.

За університетом заходить величезне, розпалене сонце. Каміння тротуарів пече в підошви, асфальт вгинається, неначе він з гуми; листя акацій скрутилось у сухі, спіральні трубочки й кришиться під ногами, як шкаралупка з яйця. Чоловіки йдуть з капелюхами в руках, а пані навіть у холодку тримають розчинені парасольки. Шапочко, я вільний!

Суха спека викликає легкий, забезпечуючий піт. В тілі ніжна лінь. Повітря густе, насичене спекою. Неначе йдеш по дні теплого, прозорого моря. Чудово!

Сідаю на Бібіковськім Бульварі, проти університету. Сонце палає й кипить угорі у вершечках тополів. Там справжнє пекло, а тут — довгі тіні, дух политої вулиці, розпареного каміння.

Біля будочки з зельтерською водою, цигарками та овочами, на синьовато-сірій скринці, забравшись на неї з ногами, сидить парубчак літ п’ятнадцяти й уминає кавуна. Кавун пречудесний, астраханський, кривавого кольору, з маленьким жовтим насінням, похожим на кузочок, і з морозцем в його ямочках. Бестія так смасно їсть, що я почуваю в роті смак кавуна. Цей хлопчина нагадує мені мавпу, яку я десь бачив. Вона сиділа так само з ногами на столі і їла гранат, тримаючи його обома руками й уважно, серйозно та бистро позираючи на публіку, що оточувала її. Хлопець розбиває об коліно великий шматок кавуна і вгризається в його соковите, мокре м’ясо, роблячи ротом «хл-хл-хл», і теж серйозно, бист­ро поглядає на хлопчаків, що заздрісною купкою стоять тут же. Я завтра розкажу про нього Шапочці.

Біля моїх ніг вовтузиться маленька, крихітна дівчинка в стоптаних черевичках, з голими, пухкими й рудявими від сонця колінками. Вона пихкає й малесенькою лопаткою насипає в бляшаний кухлик пісок. Подорозі пісок розсипається, й це затягає справу. Але в заклопотано-випнутій губці почувається непохитність.

Так, це добре, що операція удалась... Дуже добре! Чудовий вечір!

Я обережно беру дівчинку за атласисту ручку й усміхаюсь до неї. Вона здивовано закочує до мене чорні оченята й деякий момент дивиться так, не зовсім виразно розуміючи зв’язок між лопаточкою, кухликом і цією великою волосатою рукою, яка спустилась звідкись згори. Потім вона визволяє свою ручку, забирає в оберемок лопатку, кухлик, притуляє їх до грудей і, похитуючись, біжить на другий кінець лави. Там вона спирається спиною на коліно няні і, почуваючи себе безпечною, з великою увагою здалека приглядається мені.

Але в цей час я бачу біля будочки Олександру Михайлівну. Вона щось купує, короткозоро риючись у маленькім гаманці. Коли вона, відходячи, дивиться в мій бік, я здіймаю капелюх і вклоняюсь їй. Але вона не відповідає й похапцем, як мені здається, одходить від будочки. Не помітила чи не схотіла помітити?

Мені хочеться довідатись від неї що-небудь про Панаса Павловича. Але, підвівшись, біля своїх ніг я знаходжу чорнооку крихітку. Вона простягає мені лопаточку й говорить:

— На!

Личко в дівчинки, як раніше, здивоване. Вона кінець кінцем догадалася, чого мені було треба від неї.