Записки Кирпатого Мефістофеля

Він поважно, серйозно наливає мою склянку, бере свою і цокається. І знов я бачу, що він не п’є, а стежить за мною і свою склянку ставить за пляшку. Я почуваю чудний ляк, але так само сміюсь.

Раптом Сосницький присуває щільно до мене свого стільця й сідає майже спиною до столу, а лицем до мене. Моя голова горить від вина, і мій череп неначе оббито клепками. Я од­кидаюсь на спинку стільця, засуваю глибоко в кишені руки й витягаю ноги під столом. Побачимо, що з цього вийде!

Сосницький опирається ліктями на стіл і, не зводячи з мене очей, якийсь час сидить мовчки, немов збираючись з думками. Я почуваю, що він зараз заведе розмову про щось важне, і мені стає смішно. Я хляпаю його лівою рукою по коліні й кажу:

— Ну, чого витріщив очі?

Сосницький зідхає й затуляє долонею очі. Потім, не міняючи пози, говорить тихо:

— Якове, можеш ти бути зі мною щирим?

— Можу, Дмитрику.

Він пускає руку й дивиться на мене, чи я кажу це свідомо та з розумом. Я ж не можу не усміхатись. Знаю, що треба б серйозно дивитись йому у вічі, хочу цього, але не можу, — усміхаюсь.

— Ні, Якове, я тебе дуже прошу...

— Та ти не питай! Можу! Кажу тобі. Ну?

— Добре! Я вірю. Буду питати.

Він дуже тре рукою молочно-біле чоло й одразу починає:

— Ну, хай буде! Так-от! Але насамперед май на увазі, що з Сонею у нас усе дуже добре. І знай, що вона мені усе розказала. Розумієш? Усе!

Він з притиском і владно, немов гіпнотизуючи мене, впивається в мене очима.

— Розумію. Ну?

— Ну, так от... Я хочу, щоб і ти мені все розказав. Можеш?

Клепки на черепі заважають мені бути самим собою. Я потискую плечима і з веселим непорозумінням відпо­відаю:

— По-перше, голубчику, я не знаю, що тобі «усе» розказала Соня. Себто не те, що я хочу пристосуватись до її слів, а загалом не розумію, про що йде мова. І потім...

Сосницький робить усім тілом нетерплячий рух.

— Покинь, Якове, покинь! Не треба! Не хочеш говорити, так і кажи! А цього не треба!

Він круто одвертається, змахує з абажурчика метеликів і переставляє пляшку на інше місце:

— Та чого ж ти сердишся, чудний ти чоловіче? Та кажу ж тобі, що я не знаю, про віщо ви там балакали. Мало чого тобі Соня могла наговорити.

— Ти знаєш, про що я кажу...

— От маєш! Їй-богу, не знаю.

Сосницький рвучко повертається й дивиться просто у вічі мені. Я спокійно, твердо і ясно усміхаюсь до нього.

— Вона, була твоєю до мене? — раптом тихо, рівно, майже без усякого виразу кидає він.

Мої очі якось самі собою помалу й вражено поширюються. Я сідаю рівніше і якийсь час мовчки дивлюсь на Сосницького.

— Дмитре, ти п’яний чи... Ти здаєш собі справу, про що ти говориш?

Дмитро раптом насмішкувато, різко, одривчасто регоче, неначе гавкає.

— Ач яку невинність зморозив! Не була? Ні? Не була твоєю любовницею? Ні?

Я гупаю кулаком по столі й кажу:

— Сосницький! Ти сказився, чи що?!

Він затихає і з кривою, насмішкуватою гримасою довго дивиться на мене.

— Ні, тепер ти мені відповідай! Звідки ти взяв цю дику, безглузду нісенітницю? Через що, дурний ти, смішний чоловіче?

— Із слів самої Соні! От звідки! Розумієш ти, розумний і не смішний чоловіче?!

Він гатить кулаком по столі; його лице багровіє, чоло стає рожевим. Але в очах, що злісно й гнівно уп’ялись у мене, все ж таки є щось допитливе.

— Соня?! Соня тобі це казала?! Рішуче не розумію нічого. Коли ти не брешеш, то абсолютно не розумію нічогісінько. Навіщо могла тобі Соня казати цю очевидну, дику нісенітницю, цілком одмовляюсь розуміти. Але тепер принаймні я розумію твоє чудне поводження зі мною за останній час. Так от у чім штука! Признаюсь, я гадав, що ти просто ревнуєш, ревнуєш до сучасного.

— І до сучасного. Так, і до сучасного!

— Та-ак? Ти маєш якісь підстави до цього?

— Маю! Заяву Соні, що вона...

Він круто спиняється й понуро дивиться кудись убік. Далі підводиться й починає блукати по альтанці, зачіпаючи за стільці й шелестячи листям. Оркестр грає якийсь старий, ніжний романс. Чийсь жіночий голос підспівує. Хапливо й дрібно хрущать кроки льокаїв по піску стежок.

Сосницький зупиняється біля стінки, притуляється лобом до стовпа і сто­їть так без руху.

— Дмитре, покинь! Іди сюди!

Не рухається. Оркестр раптом переходить на щось танцюристе, сповнюючи весь сад грюкотом бубна та літаврів, від яких, здається, пляшки на столі роблять болючі гримаси.

Сосницький одривається від стовпа, прудко підходить до мене, сідає так, що його коліна впираються в мої, бере мене за обидві руки вище ліктів і говорить з мукою:

— Якове! Невже ж ти не розумієш? Невже ти не розу­мієш?!

Він до болю тисне мої руки й декілька разів струсює їх. Засмалене, схудле лице його дивиться на мене безпорадно, благаюче.

— Дмитре! Я розумію. Вір мені, але...

— Ні, ти не розумієш.

Випускає мої руки і трудно, глибоко зітхнувши, крутить головою.

— Не розумієш, не можеш зрозуміти! Це якесь катування, це щось таке задушливе, що... Я збрехав тобі, що у нас все добре. Нічого доброго нема. Я ні в чім не можу докорити Соні, вона старається, щоб було добре, але... все це ні до чого.