Записки Кирпатого Мефістофеля

— Е, дайте спокій, їй-богу! Яка тут саможертва? Та, коли хочете, може, й саможертва: принести себе, дитину й вас в жертву злій, ледачій, нікчемній бабі. Це, справді, жертва! Так, це не кожний може зробити, ви маєте рацію. А ви, вибачте мені, виправдуєте його тільки через те, що вже більше нічого не маєте сказати.

Олександра Михайлівна здивовано повертається до мене з віничком у руці й говорить:

— Простіть, Якове Васильовичу, я весь час не похваляла його вчинків і стояла на тому, щоби він вернувся у свою родину.

— Так, і можете бути задоволені: ви туди направили його.

— Коли так, то я задоволена.

Я дивлюся на неї й милуюся нею. Фіолетові западини роблять її очі глибшими, більше строгими. Жовтизна її носа нагадує мені старі ікони. Точність, виточена правильність ліній викликає в мене чуття дивної радості, хвилювання й туги. Коли б зігнати з її обличчя вираз закостенілої незайманості, дати фарби цьому прекрасному обличчю і руху ще молодому тілові, яка ж тоді була б з неї гарна жінка!

— Ех, Олександро Михайлівно, Олександро Михайлівно! Що ви робите?

— Що саме?

— Навіщо ви губите себе? Для чого? Кому це потрібно?

Вона розгортає пакуночок. В ньому трошки шинки, корнішони, булочка. Олександра Михайлівна кладе шинку на одну тарілку, корнішони на другу, а булочку в кошичок, замотаний у серветку. На мої слова вона знову повертає своє непорушно-байдуже лице.

— Я вас не розумію. Чим же я гублю себе?

В мене знову з’являється бажання струснути цю застиглу незайманість, занепокоїти самовпевнену святість, внести нелад у ці точні рухи, слова, мисочки, статуетки.

— Чим себе губите?.. Собою!

— Ви неясно висловлюєтесь.

— Добре! Я висловлюсь ясніше. Ви губите себе тим, що порушуєте закони природи. Наскільки мені відомо, ви робите це во ім’я духовної сторони людини, во ім’я заповідей моралі й ще чогось там. Але хіба ви не бачите, що порушуєте дійсну мораль?

Олександра Михайлівна обережно одсуває набік тарілочки, ніби прохаючи їх почекати, поки вона побалакає зі мною, сідає на стілець і каже:

— Яка ж ця дійсна мораль?

— Така, Олександро Михайлівно, яка не потребує ні заповідей, ні людських законів, ні тюрем, ні панів адвокатів; така, в силу якої мати любить своїх дітей, мужчину тягне до женщини, і навпаки; в силу якої ми живемо громадою, а не поодиноко, в силу якої революціонер іде на смертну кару... Хіба є заповідь: «Мати хай любить свою дитину»?! Або: «Забороняється жити поодиноко»?! В таких заповідях немає ні­якої потреби, бо це є вищі заповіді, яких нарушення далеко краще, ніж у людських, передбачено вищим законом при­роди. Там немає присудів «по снісхожденію». Винен і край!

Я почуваю, що мої слова занадто тхнуть залею і зміняю стиль.

— Іншими словами, Олександро Михайлівно, ви самі робите своє життя трудним, блідим, одноманітним і шкідливим для вас. Простіть мені, але я хочу побалакати з вами одверто. Можна?

— Будь ласка! — вона відповідає чемно, але з тим самим непорозумінням, що раніше, і прикриває від мух тарілочки серветкою.

— Дякую! Я говоритиму без церемоній, тому загодя прохаю вибачення.

— Прошу, прошу!

— Добре!

Я почуваю знайомий холодок хвилювання, як перед промовою. Мені навіть хочеться підвестись і говорити стоячи.

— Так от, Олександро Михайлівно... Насамперед дозвольте вам сказати, що я завжди, як бачу вас, почуваю мені самому незрозуміле чуття якоїсь смутної радості, чи що, зворушення і... бажання бути до вас ближче. Я знаю, що може ображу вас тим, що скажу, але ви самі дозволили. Ці почуття, Олександро Михайлівно, ви викликаєте не своїми духовними якостями... Мене хвилює ваша краса...

Олександра Михайлівна робить рух, немов збираючись підвестись; в її лиці з’являється такий вираз, ніби я наступив їй на ногу.

— Ах, господи! — з досадою кривиться вона.

— Простіть, Олександро Михайлівно, але дозвольте мені договорити! Потерпіть!

— Та навіщо це? Ви ж мені все одно нічого не...

— Я знаю, я знаю! Але все-таки дозвольте! Хоч ради Панаса Павловича.

— А він при чім тут? — І вона витягає на колінах руки, худі, з синіми жилками, виточені.

— Він, Олександро Михайлівно, при тім, що тепер його життя пропаще. Так, він людина слабосила, але тим паче слід би було підтримати його, а не відпихати. Ви пишаєтесь тим, що він повернувся у родину. Але через що він повернувся у родину? Але через що він повернувся, Олександро Михайлівно? Гадаєте, переконали його, заразили своєю моральністю? Ні! Він утомився, йому треба було вчасно їсти, вчасно спати, працювати, думать про що-небудь інше, а не тільки про те, щоб якось не вкрали Діму. Та нарешті, Олександро Михайлівно, йому треба було родини. Будь-якої, аби родини. А до того, він, як і всякий чоловік, має певні потреби й ці потреби він мусив задовольняти...

При цих словах Олександра Михайлівна помітно червоніє.