Записки коменданта

Переходимо на біг. Пробігаємо між КамАЗами і бачимо перед собою парапети, а за ними безконечні ряди вишикуваного ОМОНу. По інерції біжимо далі. Кілька омонівців в обладунках перелазять через парапети. Перша думка - атакують! Раптом збагнув: вони переходять на наш бік. Ще мить - і ми зупиняємось перед парапетами, обличчя в обличчя з ОМОНом. Міліціонери, котрі перейшли на наш бік, мабуть, повірили, що ми зараз будемо атакувати. Якби їх було більше, я, очевидно, дав би команду не зупинятись. Однак сили були явно не рівні. Нас близько трьохсот, а їх - тисячі. Вони озброєні. І на їхньому боці влада.

Омонівці стоять непорушно. Ми вирішуємо не атакувати - треба дочекатись основної колони. У морозяному повітрі напружена мовчанка. Падає пухкий та лапатий сніг. Наші погляди схрещуються з поглядами омонівців. Вони опускають очі або дивляться в бік. Хлопці розбиваються парами, щоб один допоміг другому перескочити через парапети. Дехто намагається порахувати ряди ОМОНу. Хтось каже тридцять шість, хтось - п'ятдесят чотири.

Тьмяне світло заливає площу перед Адміністрацією. Порахувати ряди важко, але видно, що вся площа заповнена міліцією. Важко уявити, як ми їх прорвемо. Але прорвати мусимо. Твердо розумію: якщо ми їх не прорвемо - усе закінчиться як 9 березня. Зараз або ніколи. Підходить колона. Ті, що позаду, тиснуть тих, хто попереду. Журналісти з телекамерами дивним чином пролазять поміж натовп вперед колони. Юля і депутати вибираються на КамАЗ із камінням і з мегафону закликають ОМОН пустити нас до Адміністрації. У відповідь мовчанка. Пауза затягується. Всі цікавляться, де Ющенко? Однак його не видно. Ще через декілька хвилин Юля спускається з КамАЗу і підходить до парапетів. Переконує міліціонерів пропустити її, як депутата Верховної Ради. Міліціонери мовчать. Тоді Юля починає перелазити через парапети. Я даю команду приготуватись:

- Якщо тільки Юлю вдарять - перескакуємо через парапети...

Частина хлопців вилізла на парапети і приготувалась до атаки. Напруга зросла. Хочеться передзвонити додому, почути голос дружини. Спитати, як донечка, поки не почався штурм. Але телефон у кишені. Страшна тіснява, його не дістати. Зрештою, не можна відволікатись ні на мить. Ось він, цей момент. Зрештою, я його чекав. Та й не тільки я. Балачки повинні відступити перед чином. Розмовами Кучму ми не «повалимо». Він сильний гравець. Заговорить лідерів, розхолодить людей, і перемоги не бачити. Конкретна дія у всі революції була найефективнішим засобом. Якщо ще день-два протримати людей на лютому морозі в Києві, вони розчаруються та почнуть роз'їжджатись. Ще задовго до революції, прогнозуючи події, я сказав: «Того дня, коли людей почне не більшати, а меншати - все закінчиться!» Велика кількість протестувальників - наш базовий аргумент. Тільки в цьому наша сила. Правда, я прогнозував атаку телецентру. Бо йти на Адміністрацію складно, та й є негативний досвід 9 березня. А атакувати інші державні установи безглуздо.

Ще мить - і почнеться. Єдина надія на те, що міліція деморалізована і не здатна чинити рішучий опір. Наша команда, можливо, не настільки вишколена, але бойового духу нам не позичати.

Оглядаю свою лаву. Хлопці застигли у бойовій позиції. Нерви - як натягнута струна. Обличчя суворі і напружені. Більше нічого у світі не існує. Тільки ми і ОМОН. ОМОН і ми. Очі в очі. Обличчя в обличчя. Нас розділяють лише парапети. Вони невисокі і швидше допомагатимуть, аніж перешкоджатимуть. Відштовхнутись від них - і наша перша лава зможе перескочити через три-чотири ряди міліції, зробити сум'яття в середині, щоб розбити їхні лави, поки атакуватимуть інші. Ще мить. Нехай тільки хтось доторкнеться до Юлі...

Але Юлю ніхто не вдарив. Вона і ще кілька депутатів без перепон перелізли через парапети і поміж міліціонерами рушили в бік Адміністрації. По рядах передали один одному: «Юля попросила чекати і без вказівки не робити жодних дій!» Вже в ту хвилину я збагнув: ніякого штурму не буде.

Напруга не спадала. Хлопці налаштовані рішуче. Омонівці, це було видно по зосереджених обличчях, теж усвідомлювали небезпеку. Колони ОМОНу стояли щільно по п'ять лав, потім невеликій проміжок і знову п'ять лав, утворюючи «коробку». В один момент задні «коробки» рушили до передніх, ущільнюючи масив міліції. Здавалося, ось-ось почнеться атака. Насправді нас неважко було зім'яти. Перед нами парапети, а позаду, за сім-вісім метрів, упоперек вулиці - КамАЗи, наповнені кам'яними брилами. Отже, ряди, що позаду, не могли допомогти. А попереду - біля п'ятисот людей. Спецзагін легко міг притиснути їх до КамАЗів і, маючи оперативний простір, перенести лінію оборони до КамАЗів, а найактивніших - арештувати. Зрештою, варіантів розвитку подій у випадку атаки могло бути безліч, та кожен з них виглядав для нас песимістично.

- Якщо не атакуємо ми, атакують нас, - поділився я думками з друзями.