Читаем Записки коменданта полностью

Хлопці з першого ряду взяли один одного щільно попід руки. Задні ряди мали підпирати передні і у випадку атаки активно працювати руками, враховуючи, що у хлопців переднього ряду руки зайняті. Замість атакуючої позиції приготувались до оборони, впершись ногами в асфальт.

Шеренги ОМОНу зімкнулися. Напруга досягла критичної межі. Проте час минав - ОМОН не атакував. Напруга знову почала спадати. Ми розслабились. Дехто навіть закурив. Найбільше докучали журналісти, котрі вперто намагалися влізти в проміжок між нами й ОМОНом і впритул фотографували наші обличчя. Наш фотограф Орест був поруч від самого початку і фіксував найдраматичніші моменти.

Юля не поверталась. Люди із задніх рядів напирали, питали як ситуація. Ми відповідали: необхідно чекати.

Я уявив, як нудно тим, хто позаду. Ми на передовій, хоча би бачимо, що відбувається на площі перед Адміністрацією.

Бездіяльність розслабляла й нас. Хлопці намагались порозумітися з омонівцями, пригощали їх цигарками. Зліва священик піднявся на підвищення і закликав міліцію отямитись. Журналісти перестали знімати на камери -«картинка» не змінювалася. Комусь з депутатів Верховної Ради спало на думку зробити проміжок між нами й ОМОНом, аби не подусити журналістів. Ми на три кроки відійшли назад, передній ряд взявся попід руки. Процедура виявилась не простою, ті, котрі позаду, обурювались, що їх відпихають ще далі.

У коридорі між нами й ОМОНом зібрався цілий натовп журналістів. Підійшов Вересень, котрий власне пускав репортаж по 5-му каналу про наш інцидент по дорозі на Київ. Жартома застеріг, щоб ми знову не починали бійки з міліцією. Це внесло психологічну розрядку. Навколо почали жартувати, сміятися. Коли повернулась Юля і повідомила через мегафон, що позаду рядів українського ОМОНу стоїть озброєний російський спецназ, готовий застосовувати бойову зброю, усі зрозуміли: атакувати в такій ситуації безглуздо.

Як вийти з ситуації гідно? Якщо я на початку вважав, що вибір один: зараз або ніколи, або ми їх, або вони нас, то тепер допускав, що похід до Адміністрації цілком можна вважати попереджувальним. Зрештою, на цьому наголошувала і Юля. Постояли ще годину і вирішили частину людей відпускати на нічліг, вже була ніч. Інші лишилися чергувати до ранку.

Штурм «відклали» на невизначений термін. Я остерігався одного: щоб цей епізод люди не сприйняли як серйозний неуспіх. «Війна любить перемоги і не любить поразок», - казав китайський мудрець Сунь-дзи. А ще він застерігав: «Найгірше брати в облогу фортеці». Ми пішли на ризик - ми взяли в облогу Адміністрацію Президента.

Революція - річ філософська. Це ще не війна, та вже і не мирний час. Є вироблені закони мирного життя, описані закони війни. Закони революції виписати найважче. Кожна революція не подібна на іншу. Коли ми виїжджали на Київ, хтось спитав:

- Який наш план?

- Триматися разом, бути дисциплінованими, чітко виконувати накази і мати достатньо рішучості. їхати повинні лишень добровольці, - відповів я. Оце і був наш план. Ніхто не знав, що нас чекає. Дії визначає насамперед ситуація. їх результативність - підготовка, досвід, моральний стан людей.

А рішення під час революції треба приймати блискавично. Краще погане, ніж ніяке. Тому я стверджував: під час революції керувати будуть не штаби, а польові командири. У штабах надто багато політиків. Можливо, є добрі управлінці і господарники, оратори і законотворці, але революціонерів мало. їх взагалі мало у суспільстві, та у вирішальний момент саме від них залежить доля держави. їх ніхто не призначає, однак їх видно відразу і їх впізнають за якимись невидимими прикметами. І йдуть за ними, бо вони єдині знають, що робити. Для них революція не вимушений крок, а рідна стихія. Для них революція - самодостатня цінність. У найскрутніший час, коли всі розгублені, вони починають чітко віддавати накази. І ніхто їх не питає, хто наділив їх цим правом. Просто виконують ці накази, бо з'явився хтось, хто бере на себе відповідальність.

Ми - революціонери, бо не тільки хочемо докорінно змінити ситуацію у державі, а й сповнені впевненості і рішучості. Поміж нас є зовсім юні. Хоч ми і заборонили їхати в Київ тим, кому нема вісімнадцяти, дехто все-таки дістався до столиці сам і приєднався до нашої команди. Декому вже за сорок, вдома - дружина, діти. Однак усі сповнені відваги, бо знають: «Якщо не ми, тоді хто?!» Що рухає цими, здавалось би, різними людьми? Звичайно, патріотизм. Звичайно, ненависть до режиму Кучми, але не тільки. Більшість, не зізнаючись нікому, можливо, навіть самому собі, обожнює цей стан. Стан на межі: коли ризик справжній, небезпека не надумана. Входячи у цей стан, розумієш, як дрібніє усе, що було важливим досі. І відчуваєш, що живеш повним життям. Життям на межі.

Мабуть тому у хлопців, які організованою колоною відходять від Адміністрації, в очах сум. І нехай розум говорить: штурм був би безглуздим, на душі -розчарування.

Що ж, це не останній день революції. Сподіваємось - завтра буде краще, ніж сьогодні.

УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 мифов о Берии. Вдохновитель репрессий или талантливый организатор? 1917-1941
100 мифов о Берии. Вдохновитель репрессий или талантливый организатор? 1917-1941

Само имя — БЕРИЯ — до сих пор воспринимается в общественном сознании России как особый символ-синоним жестокого, кровавого монстра, только и способного что на самые злодейские преступления. Все убеждены в том, что это был только кровавый палач и злобный интриган, нанесший колоссальный ущерб СССР. Но так ли это? Насколько обоснованна такая, фактически монопольно господствующая в общественном сознании точка зрения? Как сложился столь негативный образ человека, который всю свою сознательную жизнь посвятил созданию и укреплению СССР, результатами деятельности которого Россия пользуется до сих пор?Ответы на эти и многие другие вопросы, связанные с жизнью и деятельностью Лаврентия Павловича Берии, читатели найдут в состоящем из двух книг новом проекте известного историка Арсена Мартиросяна — «100 мифов о Берии».В первой книге охватывается период жизни и деятельности Л.П. Берии с 1917 по 1941 год, во второй книге «От славы к проклятиям» — с 22 июня 1941 года по 26 июня 1953 года.

Арсен Беникович Мартиросян

Биографии и Мемуары / Политика / Образование и наука / Документальное
100 мифов о Берии. От славы к проклятиям, 1941-1953 гг.
100 мифов о Берии. От славы к проклятиям, 1941-1953 гг.

Само имя — БЕРИЯ — до сих пор воспринимается в общественном сознании России как особый символ-синоним жестокого, кровавого монстра, только и способного что на самые злодейские преступления. Все убеждены в том, что это был только кровавый палач и злобный интриган, нанесший колоссальный ущерб СССР. Но так ли это? Насколько обоснованна такая, фактически монопольно господствующая в общественном сознании точка зрения? Как сложился столь негативный образ человека, который всю свою сознательную жизнь посвятил созданию и укреплению СССР, результатами деятельности которого Россия пользуется до сих пор?Ответы на эти и многие другие вопросы, связанные с жизнью и деятельностью Лаврентия Павловича Берии, читатели найдут в состоящем из двух книг новом проекте известного историка Арсена Мартиросяна — «100 мифов о Берии»Первая книга проекта «Вдохновитель репрессий или талантливый организатор? 1917–1941 гг.» была посвящена довоенному периоду. Настоящая книга является второй в упомянутом проекте и охватывает период жизни и деятельности Л.П, Берия с 22.06.1941 г. по 26.06.1953 г.

Арсен Беникович Мартиросян

Биографии и Мемуары / Политика / Образование и наука / Документальное
Клуб банкиров
Клуб банкиров

Дэвид Рокфеллер — один из крупнейших политических и финансовых деятелей XX века, известный американский банкир, глава дома Рокфеллеров. Внук нефтяного магната и первого в истории миллиардера Джона Д. Рокфеллера, основателя Стандарт Ойл.Рокфеллер известен как один из первых и наиболее влиятельных идеологов глобализации и неоконсерватизма, основатель знаменитого Бильдербергского клуба. На одном из заседаний Бильдербергского клуба он сказал: «В наше время мир готов шагать в сторону мирового правительства. Наднациональный суверенитет интеллектуальной элиты и мировых банкиров, несомненно, предпочтительнее национального самоопределения, практиковавшегося в былые столетия».В своей книге Д. Рокфеллер рассказывает, как создавался этот «суверенитет интеллектуальной элиты и мировых банкиров», как распространялось влияние финансовой олигархии в мире: в Европе, в Азии, в Африке и Латинской Америке. Особое внимание уделяется проникновению мировых банков в Россию, которое началось еще в брежневскую эпоху; приводятся тексты секретных переговоров Д. Рокфеллера с Брежневым, Косыгиным и другими советскими лидерами.

Дэвид Рокфеллер

Биографии и Мемуары / История / Образование и наука / Документальное