Записки коменданта

Задіяні майже усі наші хлопці. Попереду ще одна безсонна ніч. Невдовзі прийшла інформація: до Українського Дому прямують автобуси з ОМОНом. Тривога. Очікування. Відбій. Щоб не давати зайвих команд і не створювати паніки, спадщанці виставляють по вулицях розвідувальні «стійки» на віддалі одного-двох кілометрів одна від одної. Саме по цих вулицях можливий рух омонівців. Вони повинні інформувати, після чого буде команда «Тривога!». Дзвінки мало не кожних 15 хвилин. Усі стосуються пересування автобусів з ОМОНом. У голосах - втома. Але наказую: «Стояти до ранку». Розумію: вдень атакувати не посміють. Автобуси зі спецназом зупинилися поруч із будівлею Верховної Ради. В будь-яку мить можуть рушити. До Українського Дому не більше п'яти хвилин. Очікуємо. Можливо, це вирішальна ніч. Усі це розуміють. Дається взнаки вишкіл і загартованість.

Підготувалися до ймовірної атаки. Затвердили план дій. Тільки-но згадав, що протягом дня так нічого й не їв. Помічники принесли чай і канапки. Ніч обіцяла бути «веселою». Що ж, подивимось... Вибити нас із цього приміщення буде не так легко. Це не відкритий бій на вулиці. Оборонятися легше, ніж атакувати. Та й розміщення будинку нам сприяє.

Чергова тривога прозвучала близько другої години ночі. Сотники знали, що мають робити. Перша і, напевне, вирішальна лінія оборони - назовні. Одна сотня прикриває лівий фланг, інша - правий. Навпроти центрального входу - третій загін. Щоб дістатись до центрального входу будівлі Українського Дому, неминуче треба подолати декілька десятків сходинок. Вони вкриті снігом. Атакуючим доведеться підніматися знизу по слизьких сходинках. Наша перша лава зустріне їх ударами ніг. Перша лава, міцно взявшись попід руки, зустріне їх ударами ніг, друга і третя підпирають їх та «працюють» руками. Звична схема. Провели детальний інструктаж для новачків. Це перша лінія оборони. Наказ - не допускати до входу. При вході друга лінія оборони. У випадку, коли стане зрозуміло, що стримати натиск неможливо, - першій лінії необхідно зробити крок уперед і своєю масою навалитись на атакуючих. Можна покалічитись, але, без сумніву, цей маневр допоможе розбити лави противника, який піднімається слизькими сходинками. Друга лінія оборони не така потужна, і тому наказую: якщо першу лінію таки прорвуть - відступати до дверей.

Тривога виявилась «холостою». Повертаємось у будинок.

Прибігає один із депутатів Верховної Ради і починає переконувати, що своїми агресивними діями ми провокуємо ситуацію.

- А що робити, якщо буде атака?

- Усіх чоловіків підняти на другий поверх, а на першому лишити тільки жінок і дітей. Хай вони всі ляжуть на землю. Міліція не посміє бити жінок і дітей, - із захопленням поділився депутат своїм планом і переможно глянув на нас.

- А що з цього приводу кажуть у штабі? У нас точна інформація, що ось-ось почнеться штурм, - схитрував я.

Очі депутата перелякано забігали.

- Точно?

- Точно! - з усією серйозністю, яку тільки міг вдати, відповів я.

- Ну, тоді я побіжу виясню.

- Правильно, побіжіть і виясніть. Ми будемо чекати вашого дзвінка. Біжіть якомога швидше! - підбадьорюючи, підтримав я його намір і полегшено зітхнув, що позбувся такого «цінного» радника.

Коли він вийшов, усі почали реготати. Все це ми вже проходили. Нерішучість політиків часто ставала причиною поразки. «Вбережи мене, Боже, від друзів, з ворогами я сам дам ради», - каже народна приказка.

Близько третьої ночі передзвонив один зі «стійкових», повідомив: до Українського Дому рухається понад десять автобусів з донецькими номерами. Цього разу може бути реальна сутичка.

Даю команду «Тривога!» і сам чимдужче біжу до головного входу. Справді, зверху від стадіону «Динамо» (а саме там розташовувались прибічники Януковича) повільно сповзає колона автобусів. Порахував. їх тринадцять.

Зупиняються на Європейській площі навпроти Українського Дому. Розумію: ситуація стає загрозливою. Даю команду шикуватись.

Хлопці, які вже вибігли назовні, почали шикуватись. Приємно було глянути, як оперативно вони готувались до оборони.

Поки перша лава шикувалась над сходинками, двоє наших сипали під ноги сіль, аби не ковзатись на снігу. Це тим, хто буде атакувати і підніматися по сходинках, має бути слизько, але не нам. За декілька хвилин близько п'яти лав були готові до оборони, ще дві сотні «прикривали фланг». Величне і грізне видовище вражало і мало наганяти страх на противника. Однак з автобусів ніхто не виходив. Я попросив Миколу - керівника охорони зібрати наших людей, які не входили в охоронні підрозділи, і піти до автобусів - «розагітовувати» противника. Бажаючих виявилось багато. Вони оточили перші автобуси. Про щось голосно розповідали, врешті заспівали. Тим часом оборонні ряди стояли твердо і непорушно.

Микола передзвонив і підтвердив: «Автобуси з Донецька. їх тринадцять. В них не працівники міліції, а молоді хлопці». Підтверджує, що знизу вигляд нашої охорони вражає. Вразив він, очевидно, і донецьких - автобусів не покидають.