Записки Полоненого

Те, що міг зробити в цьому становищі я, як малесенька часточка тієї маси, я зробив. Написав пісню. І то — російською мовою, бо три чверті населення гаймашкерського табору все ж таки були або родові москалі, або представники інших, поневолених Москвою народів, настільки вже асимільовані, що призвичаєні були тільки до мови російської. Глибоко відчуваючи ввесь безпросвітний жах і нашу приреченість, я в пісні це становище наше й змалював. Дав комусь прочитати, той хтось не тільки прочитав, а й списав собі та дав ще комусь — і пішла пісня по всьому табору з рук до рук, з уст до уст. І незабаром я мав справжнє творче задоволення, чуючи то тут, то там, як пригнічені долею одиниці, а часом і невеличкі гуртки тужливо виспівують:

«Проклятий гаймашкєрскій каторожний труд —
Тєрпєть уже нєт больше мочі…
А думи о домє заснуть не дают
В кошмарних об’ятіях ночі…»

На жаль, повного змісту пісні пам’ять мені не зберегла, але приспів після кожних чотирьох рядків мала вона такий:

«Нєт, лучше би сразу в бою умєрєть,
Чєм мєдлєнно гібнуть в нєволє…»

Автора, звичайно, ніхто не знав. І то вже не його провина, що пісню, через брак композитора, люди наспівували на мотив досить ще й тоді популярної російської воєнно-патріотичної пісні про загибель крейсера «Варяга», сторпедованого японцями в час російсько-японської війни 1904–1905 років. А починалась та пісня так:

«Навєрх ви, товарищі, все по мєстам —
Послєдній парад наступаєт:
Врагу нє сдайотся наш гордий «Варяґ» —
Пощади нікто нє жєлаєт…»

Сумна то була пісня про долю приречених на видиму смерть тисячі двохсот моряків, і сумна була пісня про гаймашкерських сім тисяч (тепер уже багато неповних) каторжан, так само приречених на повільне, в муках, вимирання.

Мені здавалося, що та пісня примушувала людей задумуватись, не давала їм занепадати духом і дочасу, поки ще хоч найменші сили залишалися в вимучених тілах, триматися… За життя триматися…

…А незабаром, невідомо з чийого почину й ким написана — пізно ввечорі після роботи тринадцятого листопада 1915 року — облетіла всі бараки гаймашкерського табору ластівка-проклямація такого, приблизно, змісту:

«Братці доки ж нам терпіти ці страждання, що ми голі й голодні вмираємо на каторжній роботі, а вищєє начальство може про це і не знає. А тому давайте, братці, бастувати (страйкувати). Як завтра ранком виганятимуть на роботу, не ставати в ряди, а збиратися всім унизу, на майдані, проти вихідної брами і на роботу не йти. І требувати генерала, а йому розкажемо всі наші скарги. Коли там що, то всім співати молитву Господню і не розходитися, поки не прийде сам генерал».

Написана хемічним олівцем, російською мовою, на дуже пом’ятому клапті паперу, а вгорі гасло: «Прочитайте й передайте в сусідній барак».

Тієї ночі відозву прочитали по всіх бараках, мало хто дозволив собі заснути — ввесь табір сподівався великих змін од завтрішнього дня.

І коли перед світанком, як звично, залунав сиґнальний ріжок на роботу, а по бараках команданти загукали: «кеф-але!», — заворушився табір зовсім по-іншому: люди вставали, натягали на себе лахміття, виходили з бараків не кваплячись, огиналися; вийшовши надвір, не ставали в ряди, а сунули розхрістаною масою вниз табору, на майдан.

Забігали, як зацьковані, коменданти бараків, вони пробували хапати за груди й тягти поодиноких полонених, але скоро пересвідчилися, що безсилі привести до послуху розворушену масу, і манівцями, поза бараками, подалися до караульного приміщення. Тут таки заграв горнист тривогу, і з караульного бараку, що за дротом, якраз проти майдану, де на звуки тривоги враз притихла сімтисячна юрба, закам’янівши на місці, — вискочила озброєна вартова піврота, на чолі з маленьким офіцериком.

Офіцер-мадяр голосно зажадав толмача, і коли з юрби кинулося до нього відразу кілька «штатних» перекладачів, юрба затюкала була на них, бо ніколи не любила цих годованців владущої сили, а потім чийсь голос із натовпу, покриваючи всі вигуки, крикнув:

— Нехай один докладає, а ми послухаємо!

— Офіцер наказує негайно розійтися, — переклав один із толмачів.

Тут заговорили відразу всі сім тисяч, і не можна було розібрати жодного слова. А офіцер бігає поза дротом, махає оголеною шаблею і кричить, аж присідає. Нарешті, з юрби виривається більш-менш дружний голос: