Записки Полоненого

Пів року, ще з Естергому, наша тисяча, а попередні шість тисяч іще здавніша, не міняли білизни й ні разу не бували в лазні. Від усього зовнішнього світу нас відрізано дротами; листування ні з далекими рідними, ні в межах Австро-Угорської монархії ми не провадили — не мали права; годували й досі несолоною бурдою та щодалі зменшуваною порцією хліба.

Люди ходили по замерзлому грудді, по снігу — босі, як тіні блукали і, здавалося, що ця багатотисячна маса пів трупів неспроможна вже ні на які протести, неспроможна голосно заявити про свої людські права.

Отакий собі, не в приклад іншим інтеліґентам — кремезний, дужий чоловік, як учитель Дмитро Русінов із Самари, ставиться до всіх жахів гаймашкерської каторги, бачите, глибоко філософічно, дуже вже ідеалістично.

Дмитра Русінова я вперше зустрічаю віч-на-віч на таборовому базарчику, куди виношу свою пайку тютюну проміняти на хліб.

Русінов ходить трохи згорбившись, шинелька на ньому наопашки, і в усій його постаті почувається, який він далекий від усього навколишнього оточення. Він, мовчки простягнувши з-під шинелі руку, тримає сьогоднішню свою порцію хліба, і йому його гонор не дозволяє навіть вигукувати:

Міняю… Міняю!..

Він не вміє реклямувати, як належиться, свій крам так само, як не вмію цього й я, і ми собі здибалися. Мені прикро було вимінювати у товариша єдиний шматочок, яким живився його організм добу, а коли я натякаю йому на це, то відразу виявляється, що й йому дуже неприємно було б позбавити мене такої «горестно-сладостної» втіхи, як порція тютюну…

Тут ми й здружуємося несподівано, але міцно, надовго.

Якось одразу сходимося на тому, що половина його порції хліба переходить до мене, а половина моєї пачки тютюну — до його рук.

У бараці тієї самої ночі він вилазить до мене на другий поверх на тиху, товариську розмову.

На другому поверсі я сплю принципово, не спроста. Тут я маю змогу згрібати з себе, коли особливо надокучають (а бувають такі години), пригорщами воші і, без сорому казка, скидаю їх униз, не ризикуючи тим, що хтось із гори сипатиме їх на мене, а ще менше, щоб хтось із мешканців нижніх поверхів викидав такі пригорщі нагору.

Русінов примощується на моєму матраці, ми потихеньку закурюємо з моєї півпорції, бо я знаю його курійський стаж і самовідданність тютюнові людини, що наважується міняти хліб на курево, і починаємо про те, що найдошкульніше нас повинне допікати.

Тут і виявляє товариш Дмитро Русінов, не в приклад іншим інтеліґентам — кремезний, дужий дядьо, з професії учитель — кращий, значить, представник оцієї нещасної маси — своє ідеалістичне ставлення до життя.

— Ні, ви скажіть мені, чого варті муки й усе життя чи смерть сотень чи й тисяч оцих сірих іванів, коли порівняти все це до одного якогось глибокодумного твердження геніяльного Геґеля, Канта, Ніцше, нарешті?..

Я знаю, що автор «Критики чистого розуму» Емануіл Кант у практичному житті з-поміж усіх мистецтв найбільше схилявся перед мистецтвом кулінарії; знаю, що основоположник новітньої філософії й діялектичної методи думання Геґель — оборонець пруського уславленого деспотизму з усіма його атрибутами — шибеницями, тюрмами й ганебними стовпами, договорився до твердження, що все, що існує, має рацію; я з глибокою пошаною ставлюся до гострого розуму божевільного Ніцше — розуму, який я уявляю собі не інакше, як в образі лева, затиснутого в тісну клітку, лева, що почав боротися — філософувати після того, як його власник, тобто славетний Ніцше — санітар часів франко-пруської війни — випив повний келих людського божевілля, іменованого війною, — я дуже шаную великих мислителів людства, але…

…Але, як тільки сказав мені оте Русінов, заклекотала в мені кров моїх предків, кров чорноробної сили чорнозему українських степів, не визнаючи в цю мить ніякої білорукої філософії панів геґелів, і я люто повертаюся до свого співрозмовця, дихаю йому в руденьку борідку повною затяжкою і відповідаю:

— А знаєте, хороший товаришу, коли всі світові мислителі й філософи не доміркувалися досі до того, щоб позбавити світ такого дикунства, в якому він оце тепер скаженіє, коли жоден із них не зробив нічогісінько, щоб полегшити долю оцих стократ нещасних створінь, коли вже те дикунтсво розперезалося на всьому світі, виспівуючи гімни війні, то… к чортовій матері всю їхню філософію!

І сплюнув з другого поверху.

Я, принаймні, був щирий.

На моє здивування, товариш Дмитро зовсім не образився, не назвав мене анальфабетом у справах вирішення «проклятих питань», а якось задушевно вимовив:

— А знаєте, ви мені дуже з цим подобаєтеся…

І ми повели далі розмову про досягнення людського духа, про високі матерії, до яких я ввесь час приплутував, не дратуючи товариша Дмитра, війну, причини походження її, нашу долю, наше поневіряння, наше безсилля…

В наслідок розмови у мене лишилося роздратування — лють на Русінова: він надто байдуже ставиться до земних справ, до людської долі, до долі оцих тисяч іванів…

Так от, — чи могла гаймашкерська маса, за таких настроїв інтеліґентської верхівки, щось активне вчинити?