Записки Полоненого

Третього дня помічник коменданта міста їде кіньми до Гаймашкеру; аж тепер виявляється, що за всі довгі-довгі дні, тижні (а може й місяці?) мого блукання після втечі, відійшов я від Гаймашкеру, в напрямку до Рідного Краю, щонабільше шістдесят кілометрів, — помічник коменданта міста садовить мене проти себе в фаетоні, розмовляючи непогано російською мовою всю дорогу розпитує мене про організацію та устаткування нашої армії, я йому наплітаю безліч усяких дурниць, і він, розвісивши великі вуха, слухає, вдаючи, що безмежно тим нісенітницям вірить, і так минає моя остання, назад до гаймашкерської каторги, путь.

Через три-чотири години їзди, підкотивши під гаймашкерський табір, помічник коменданта «бецірку» передає мене до рук мадяра — коменданта саме мого барака.

Цей б’є мене неорганізовано. Спочатку він вириває мені з рук і шпурляє геть від себе той вузол, що в нього так дбайливо загорнула на хуторі мадярка-господиня (ой, як же ж вона похожа на мою матір!) велику білу паляницю й шматок засмаженої качки, я встигаю тільки одним оком уловити рух комендантового помічника, що кидається й хапає мого вузлика, а потім мій комендант б’є мене уперто, розлючено, безладно. Це той самий мадяр-комендант барака, що ото ще першого дня в Гаймашкері гукав: «кеф-але!»

Спочатку він розбиває на мені на цурочки свою товсту, сукувату ломаку, потім пускає в рух кулаки, підганяючи до комендантської, а там йому страшенно хочеться розтрощити й розтерти мене закаблуками…

Але за начальника караульної команди сьогодні — румун, високий, огрядний дядько з пишними, великими вусами — достеменний дядько Панас із нашого Правобережжя. Він суворо гукає моєму катові: «зась!», приймає мене від нього, садовить у прохідному і продувному для холодних осінніх вітрів коридорі, на мокру, затупану підлогу і наказує прикувати залізним обручем мою праву руку до кісточки лівої ноги. Так велить дисциплінарний ритуал австро-угорських закутків для мордування.

Потім караульний начальник-румун чекає, поки прийде вартовий офіцер.

Згодом він приходить — сухий, як кощей-безсмертний, із повним ротом золотих зубів, ляйтенант Швестер — утілення всієї світової підлоти й дикунської жорстокости.

Мені байдуже, до якої нації належиш ти, звірюко в людському образі, але я знаю, як знаєш добре й ти сам, що твій народ не люблять по всіх закутках широкого-широкого Божого світу, а ти, інтеліґентний син того нещасливого народу, ти, мерзенний страхопуд, утікач із фронту в тихий таборовий закуток, де можна знущатися безкарно над закутою в залізо людиною, — ти не тільки нічого не робиш, щоб якось розвіяти хмару тієї світової нелюбови до твого народу, а ще й підливаєш пального у полум’я невідомо ким і коли запаленої ненависти до нього.

Ляйтенант Швестер спочатку гупає мене, скованого, в спину носком свого лякованого (віденський шик!) черевика, а потім, розмахнувшися, з усієї своєї щурячої сили, б’є кулаком в обличчя. Я певен, що мав він намір потішатися з переможеного іще, але… Але, щоб ударити сидячого, йому доводиться трохи зігнутися. А зігнувшися, він зустрічається з моїм поглядом, і погляду, не витримує. Відпадає йому охота битися далі. Тоді, загнувши на сім поверхів люту німецьку, всуміш із мадярською, погану лайку, він плює, не влучивши мені в обличчя, і простує до свого кабінету.

З наказу Швестера, приходить знову мадяр — комендант барака — і спільно з румуном — моїм несподіваним оборонцем — беруться мене обшукувати. Мені ані трохи не шкода, що пошматували рештки моєї шинельки, порозрізувавши всі рубці, латки й закладки, а безмежно шкода добрих штанів та піджака, подарованих доброю мадяркою, і тут так само пошматованих… Довелося все це потім зшивати, зв’язувати мотузками, а як де, то зміцнювати й дротиками.

Про мого вузлика мадяр і не згадував — ні сьогодні, ні завтра, ні по завтрьому, і він так і зник для мене в безвість, а їсти тут не дають нічогісінько. Тільки як треба вийти отуди, за приміщення комендантської розковують, одводять із конвоїрами під руки (бо вже корчить од сидіння в неприродній позі, скованим, третю добу), та й знову закують, привівши.

За головного суддю був той самий Швестер. За толмача — писар у золотих окулярах, що тепер тупотить навшпиньки перед владою, трохи в вічі не вскакуючи, а суд відбувається в тій самій комендантській.

— Чого тікав? — запитав Швестер.

— Бо не хотів у неволі гинути повільною, голодовою смертю.

Я вже через п’яте-десяте розумію німецьку мову, і поки толмач переказує мені ляйтенантову відповідь на цей мій висновок, я вже знаю, що він, комендант і головний суддя, майстерно вилаявшись, крикнув до мене:

— Ввесь світ тепер страждає, а ти, собако… і т. д. — чого тікав?

— Тікав, щоб вернутися до Рідного Краю і згинути краще в боротьбі, ніж поневірятися тут, в умовах такої неволі.

Ще лайка, ще крик, аж піна йому з рота скаче і, нарешті, Швестер через толмача вирікає:

— Розстріляємо.

Не дочекавшися перекладу, бо й без нього зрозумів вирок, я набираюся сміливости, їм очима плюгаву Швестерову морду і рубаю: