Записки Полоненого

Тачанка голосно торохкотить брукованим шляхом, шелестить грязюкою, коли звертаємо з бруку на малопроїжджу, розкислу дорогу, що так нагадує мені шляхи від села до села на моїй Україні пізньої осени, розпалені коні фаркають, і кілометр за кілометром одміряємо недалеку відстань од кукібного затишку після мого останнього етапу блукання, до нових поневірянь, що — я це переконливо знаю — чекають мене ще, може, сьогодні.

На серці збирається стільки жалю, стільки співчуття до самого себе, до своєї гіркої долі, що в такт гупанню добре підкованих, баских мадярських коней, складаю в голові так, щоб на все життя вже не забувати, такі сантиментально-жалісливі рядки:

«Родивсь рабом в убогій хаті,
Учивсь в чужій, ворожій школі.
Не на своєму виріс полі…
Невже ж, о, Боже, і вмирати
Ще доведеться у неволі!?

Через три чи чотири години цієї невеселої подорожі ми в Кечкеметі, що від нього до гаймашкерського табору не більше, як тридцять кілометрів.

ЯК МЕНЕ БИЛИ

Били й неорганізовано, стихійно, так би сказати, били й за всіма правилами заздалегідь обміркованого порядку, програми.

У коменданта бецірку мій козарлюга-мадяр — чи про людське око, чи, може, й справді щиро — довго упрошує начальство залишити мене, його бранця, в його маєтку на роботі. Але начальство непохитне: воно знає про інструкцію військового міністерства. Мене посадили на гауптвахту.

Мадяр тим був дуже засмучений, чи вдавав засмученого, поводився зо мною тут дуже мило, перед тим, як завести мене до коменданта, почастував ще й пивом у якомусь шинку проти самої комендантської, а прощаючись, довго й гаряче тиснув мені руку й моргав заслізненими очима.

Прощавай, мій випадковий спасителю, а разом і Юдо, бо, врятувавши мені життя на своєму полі холодного осіннього вечора, ти віддав мене знову до рук оскаженілих катів, що ім’ям твоїм (ти ж — мадярський народ!) чинять своє ганебне діло!

На гауптвахті сидить із десяток проштрафлених солдатів австрійської армії, між ними — кілька поляків.

Я вже пів року не знаю, що діється в світі, а поляки такі лагідні хлопці — вони так охоче діляться зо мною найновішими новинами, що я почуваю себе зовсім у своєму оточенні. А коли польські хлопці затягають своїх військових пісень, що в них, собі навдивовижу, я чую гіркі, тужливі нотки, замість сподіваної задерикуватости, я вже зовсім ладен визнати їх за друзів.

«Там, под Тарновєм, чарни ляс,
Там, под Тарновєм, чарни ляс…»

І після чорного, понурого, як сам «чарни ляс», вступу, де говориться в пісні, що збирається ворожа потуга велика, що загрожує небезпекою смертельною молодому воякові, — несподівано трохи хвалькуватий, але так само затуманений журбою, приспів:

«Мам, шаблє пши боку,
Мам, шаблє пши боку —
Нє боєнсє моска́ля…»

І почувається у всій тій пісні і велика туга за зруйнованим нормальним життям, і жах перед «чарним лясом», де в наслідок бою ляжуть гори трупів — і своїх, і ворожих…

Слухаєш, і здається, що над автором пісні, в момент творчого надхнення, справді витали — коли не самі чорні круки смерти, то, принаймні — страшні привиди руїнницького місця бою — «чорного лясу».

Почуваю, що у нас — однакова доля, що всі ми — раби одного ненажерного молоха руїни й нищення, і серце стискається гарячою прихильністю й товариським співчуттям до цих знедолених.

Але… ненадовго. Один із них, продовжуючи переказувати перервані несподівано вибухлою піснею політичні новини, підсідає на нарах до мене ближче, і наче страшенно серйозно, довірочно, майже пошепки говорить:

— А знаєш, наше «вуйсько» давно вже Київ забрало, і тепер наші жолнєри ваших маришок дівчат…!….

І при тому стає йому таке погане, слизьке обличчя й каламутніють очі — він злосливо, зневажливо посміхається. Його сусіди вибухають гидким реготом (це ж у них змова була!), а мене неначе хто раптом обливає крижаною водою з кадовба…

Я ще раз дістаю доказ безмежного хвальківства, задерикуватости й пихатої гоноровитости, що їх так глибоко ненавиджу не тільки в поляках, замикаюся міцно сам у собі, і далі тримаюся в казематі зацькованим вовком.

Не помагає й не поможе несподівана добрість моїх сусідів — їм конче хочеться і нагодувати мене ввечорі своїми порціями густих макаронів, що вони їх самі однак не їдять — годуються «з волі» — мені досить і своєї порції, дякую.