Записки Полоненого

— Значить — мир, — блискавично вирішую, і теплим, гостинним рухом запрошую його до своєї господи.

Мадярський запорожець згинається вчетверо, щоб пролізти в двері куреня, сідає навкарачки коло мене, голова йому впирається в стелю, а я ж ставав тут майже на ввесь зріст. Почуваю всю велетенську нерівність наших сил, але від запашної люльки відмовляюся, відриваю клапоть будапештської газети й показую, щоб дав тютюну.

Мадяр надзвичайно радо дістає кисета, сипле на газету «свою» пучку запашного тютюну, і в мене виходить цигарка, як добре пужално. Гарячково смокчу, затягаюся, дурманію і стаю страшенно добрим.

Нехай мене цей «дядя» веде, куди хоче, — я вже не протестуватиму, — так вирішую сам собі, але з «дядьом» веду дипломатичні переговори. Коли згадую йому про жандарма (а слово це — інтернаціональне, зрозуміле для мешканців усіх закутків світу), мадяр аж підскакує з обурення, крутить заперечливо головою, і я бачу, як його боляче вразило моє підозріння, що він може віддати мене до рук жандармів.

У нього — бачу до світла з люльки — аж сльози виступають на очах, а я далі веду свою дипломатію. Хоч і знаю, що він однакового нічого не зрозуміє, я розповідаю, що я — з України, що у нас — Дніпро — ще могутніший, ще чарівніший за їхній Дунай, що проклята «хабуру» (війна) знівечила моє молоде життя, що у мене там, на Україні, Дівчина-наречена… І тут несподівано згадую, що є ще одне інтернаціональне слово: «кува-кува». І кажу йому, що я дуже справді люблю дітей, і що я хотів би мати (але як сказати хотів би?) своє «кува-кува». На це слово мадяр, може зрозумівши, що я вже маю, скрушно хитає головою, співчутливо крякає, і з очей йому справді капають великі, як виноград, сльозини… І коли після цього він пропонує мені йти з ним, я вже не вагаюся ні хвилини.

За кілометрів два від куреня — ці два кілометри мій «дядьо» майже на руках несе мене, бо я дуже втомлений і зголоднілий, — у глибокій долині хутір — осередок маєтку якогось графа, а мій провідник — його управитель.

У нього затишна, тепла, прекрасно обставлена квартира, уявіть собі — справжня мирна, ніяк не зачеплена війною, квартира… Господар садовить мене до столу, застеленого свіжою білою скатертиною, щось хутко наказує своїй дружині — маленькій, сухорлявій мадярці (як вона похожа на мою матір!), а сам наливає мені великий келих чистого спирту й дає закусити шматком прекрасного пшеничного хліба з поперченим салом. Мені відразу робиться гаряче, тоді, випадково повернувшися від столу, я бачу в люстрі своє страхітне обличчя, яке не лякає мене тільки тому, що так чарівно діє цей гарячий спирт, а тут господиня розпалює піч, потім кидається в сусідню кімнату й приносить пару чистої білизни, панчохи, зовсім непогані черевики, і цілий, малоношений костюм.

Може все це — її сина, а син, може, там, де тепер усі сини?

Поки я передягаюся в сінях, у господині готовий уже незрівняний суп і пухкі млинці з кукурудзяного борошна з якоюсь підливкою — солодкою та пахучою.

…Так, любі мої люди, господарі хороші, — так само зробили б і мої батько й мати, коли б до них потрапив чужий син.

Це саме в цій незвиклій обстановці зародилися в моїй уяві неясні контури «Листа додому», що пізніше вилилися в такі рядки: