Записки Полоненого

На мого «толмача» це справляє певне вражіння, він почуває себе героєм, набундючено підкручує вусики, і знову звертається до мене з якимось запитанням, і бачу, що, бестія, підморгує мені. Я навмання щось не в лад відповідаю, він знову «перекладає» — дуже довго, вживаючи ще й образної жестикуляції — отак, мовляв, одно на руках — «а-а-а…», а другого ще й від землі не видно… — і так добру годину чи півтори, поки господареві нестерпний стає лемент у хаті, і він делікатно випроваджує молодиць. Залишається «толмач», поки йому хазяїн підносить такий самий келих спирту.

Я й досі думаю, що то був не «словен», а щонайменше — суміш мандрівного цигана з північною ескімоскою, але тоді мене мало цікавила генеалогія симпатичного дурисвіта: треба було думати, що буде далі.

Я сиджу перед жарко розпаленою грубою, потихеньку відриваю в кишені палітурки з записної книжки, а коли «толмач» випиває і, крякнувши на всю хату, прощається й виходить, а господар одвертається до дверей (ех, Ваня, Ваня, пропала твоя праця — не дочекається генеральний штаб Миколи Миколаєвича подарунку від полоненого Кобця!…), я кидаю палітурки в жар і прикидаю зверху свіжими, сухими полінячками…

Тепер можна й до жандармів, любі господарі, бо віри в людей у мене мало… На спогад про жандармів, холодом стискається серце: не повернусь додому, не розповім — ніколи не дізнається світ про страшний злочин і оскаженілої німецько-австро-угорської воєнщини — про шістдесят братерських могил під білими хрестиками на Дебреценському лузі, з трьома тисячами замучених земляків і не-земляків моїх, що кожного ж із них десь давно виглядають дома, чекають — не дочекаються. — матері, жінки, діти…

Згодом господар пропонує мені йти спати до стайні.

Коли я тягнуся рукою по мою шинельку — єдину тепер на мені воєнну ознаку, він якось лагідно відсуває шинельку на край ослінчика і тепло вимовляє:

— Нічого, там спати буде тепло…

— Ага! Тепер я знаю твою вовчу думку! — думаю, і зажурений іду слідом за господарем до стайні.

Там він передає мене на руки якомусь наймитові, щось довго наказуючи, а сам вертається в хату.

Потім до стайні збігається ще більше молодиць, ніж було їх у хаті, знову з’являється звідкись зовсім п’яний «толмач», і я не маю спокою далеко за північ.

Мене відгодовують три дні, ні на мить не спускаючи з очей, не даючи, правда, бити байдики — я ввесь час або рубаю дрова, або ходжу коло худоби, або ношу воду, — а четвертого дня господар, скрутно зідхнувши, заявляє, що відвезе мене до «бецірку» (повіту), бо є такий наказ військового міністерства, щоб полонених узимку на сільських роботах не тримати.

Чого ж ти, чоловіче добрий, тримав на схованці мою шинельку, не даючи мені змоги втекти від твого добробуту темної ночі, далі від пазурів твоєї мадярської влади?!

Ні, мій батько й моя мати з твоїм сином так би не зробили, чоловіче…

Коли раннім ранком четвертого дня надходить час вирушати з самим господарем на добре кованій і гарно мальованій тачанці, з парою баских коней, у невідому путь-дорогу, стара мадярка-господиня довго заклопотано тупцяє з ґанку до кімнати, з кімнати на ґанок, лице їй гірко засмучене, вона виносить великий вузлик, пхає його мені, якось не дивлячись у вічі, відвертається, а коли рушають-рвуть з місця коні, вона втирає зажурені очі фартухом…

Осіння дорога і далека й близька. Сірий бо дощовий день, і рвучкі, баскі, добре годовані й доглядані коні.

Всю дорогу мадяр-господар, що сидить коло мене поруч, пильно зорить, чи не стрибну я де на підоймі вгору з його блискучої тачанки, та чи не подамся зайцем у кукурудзиння; я розумію його настрої, і мені робиться гидко й так тяжко-тяжко… Краще б не знаходив ти мене на полі, чоловіче!..

Я знаю, що не на те везеш ти мене до влади, щоб одержати належні за кожного впійманого полоненого чотири крони (один карбованець і шістдесят копійок), належні кожному чесному мадярові, згідно з інструкціями військового міністерства австро-угорської монархії, — ні, людино, я ніколи не запідозрю в тобі такої дрібної крамарської думки, я знаю, що везеш ти мене на розп’яття, бо боїшся за власну шкуру. І мені стає жаль тебе.

Ну, що ж: вези. Може десь і твого сина, що давно вже, як переказала мені твоя залякана старенька дружина, вважається за «без вісти пропащого» в реєстрах його полку, десь отак-о возять по бездорожних просторах моєї мачухи Росії…

Коли на якомусь повороті тачанки, не втримавши рівноваги, роблю непевний рух, щоб усидіти, здається старому козарлюзі, що його спійманий наважується вистрибнути й податися полями в далечінь, він рвучко кидається, хапає мене обома руками за стан, а потім, щоб не дати мені зрозуміти його наміру, наївно вдає, що то він так собі, тільки похитнувся на незручному повороті тачанки…

Але очі твої, чоловіче, багато мені говорять, хоч і мовчать і твої, міцно стиснуті, так само, як і мої, занімілі уста.