Записки Полоненого

Хе, «гукнули!».. Так мені хотілося, щоб гукнули, бо, замість вигуку чи роздільної людської мови, з горлянки вихопилось якесь хрипке, придушене, страшне клекотіння… Невже я так застудився?

А в ту саму мить вихопилось і з його помертвілих од несподіванки губ, тільки одне, дурне, на мою думку, слово:

— Орош? (Росіянин?)

Неначе він не бачить, собача його душа, що я справді «орош…» Але він таки не винен: він справді не бачив і не міг бачити, бо тільки найбуйніша фантазія могла йому підказати той наївний висновок, що я маю щось спільне з «орошем». Про це я пересвідчився трохи пізніше, побачивши в люстрі дуже змарнілу, жовтаво зелену, зарослу брудною щетиною пику, з червоними, гарячково розпаленими очима, вкрай обдерту постать із попівською камілавкою колись зеленого, захисного кольору на голові — рештки славнозвісної карпатської шапки, та з великою, погрозливою ґирлиґою в руці.

— Орош? — іще раз запитав він, ледве вимовляючи з переляку це слово.

«Він» — це жива людина, що я її вперше здибав за ввесь час блукання, — а як же я довго, ой, як довго блукаю по світі! — людина, безперечно, угорського походження, безмірно, менша за мене на зріст, — це я зважив одразу, — людина квола, стара, вся в зморшках на дожовклому від літ обличчі.

Він стояв передо мною і тремтів.

А коли я і на друге запитання не спромігся нічого йому відказати, важко плутаючи клубком дум і не знаходячи в ньому краю, мій «приятель» починає нахабніти. Він простягає свою маленьку, миршаву руку до мене, торкається мого рукава і, показуючи (дурень, хоч би не показував!) у бік залізничної станції, де обов’язково є моя загибель — жандарм, — станції, що ген-ген мріє на обрії, — показуючи в той бік, щось каже, що напевне, мало значити:

— Ходім!

І коли я ловлю в нотках його голосу вже не переляк, а ту знахабнілу самовпевненість, що так не люблю її ні в кому, не тільки в мадярах, рвучко вириваю свою ліву руку і ворушу ґирлиґою в правій.

Побачивши, що заворушилася ґирлиґа, мадяр кулею відлітає від мене за десять кроків, там зупиняється, щось незрозуміле белькоче, і показує, проклятущий, знову в той бік залізничної станції.

Мені робиться смішно з його переляку, але, здається, я забувся вже сміятися — нічого з сміху мого не виходить, думки плазують повільно-повільно, поки, нарешті, вирисовують у дзеркалі свідомости гидку, пихату постать жандарма на залізничній станції.

Тоді мене бере лють і жаль, я питаю на віддалі:

— А чи знаєш ти, людино, Бога?..

І підводжу вгору, в небо, разом із поглядом, мою замашну ґирлиґу.

Бог — по-мадярському — «іштен», а «іштена», тобто, значить, Бога, мадяри вживають у кожному своєму матюку, і моєму «приятелеві», напевно почувся з моїх уст їхній матюк, а підведена вгору ґирлиґа здалася за намір почастувати його за ласкаві запросини в гості до жандармів. Все це я зміркував тільки тоді, коли на мій запит і рух ґирлиґи, мадяр зірвався, як опечений, з місця і помчав од мене так прудко, як ніколи не бігав він, мабуть, і за своєї молодости.

Тоді я переконуюся, що ще сміятися вмію, падаю на обміжок і мене трясе пропасниця веселого, переможного реготу.

Через кілька днів після цієї зустрічі, перед вечором, коли особливо почав дошкуляти, просто вже з ніг збиваючи, пронизливий дощ, а ні кукурудзи, ні винограду давно вже в роті не було, несподівано надибую серед чистого поля невеличкого куреника. Роблю пильну стратегічну рекоґносціровку і, пересвідчившися, що скільки око бачить, ніде на обрії не видно населеного пункту, ні тіні живої людини, підходжу до куреня обережно, здалека закрученим колом, поволі наближаюся до цілі, в міру зменшення кола. Біля самого куреника бачу заплескану дощами кабицю; з того, як розчинився в землі попіл колись кладеного тут багаття, роблю висновок, що людей тут давно не було, і крадькома заглядаю в середину.

Нема нікого. Значить, буду я. У курені знаходжу шматок старої газети з Будапешту, позначений початком вересня. Це мене ще більше переконує, що тут давно ніхто не був, зручно вмощуюся на зовсім сухій соломі і лаштуюся спати. Ґирлиґа — вістрям до виходу. Я такий утомлений, такий голодний, що, здається, засну оце тут і вже не прокинуся ніколи-ніколи. І ця думка, що в’яло плазує в голові, не лякає ні трохи. Ніколи, то й ніколи…

Минає не більше, як чверть години, і спочатку мені здається, що то крізь сон чую, як чиїсь важкі кроки гупають зовсім близенько від куреня, кусаю пальця — я не сплю.

Зщулююся, насторожуюсь. Через хвилину до куреня заглядає, на перший погляд, страхітна постать величезного мадяра, з довгими, вниз, по-запорізькому, вусами, з великим, карлючкуватим носом. Я хапаюся за ґирлиґу, а він у ту мить перелякано відскакує від куреня на недосяжну для моєї зброї відстань, і щось белькоче.

В його голосі я не чую ніяких погроз, белькочу йому без погроз, по-свойому, ховаю ґирлиґу далі від входу, і «дядя» наближається до куреня. Він нічого не міг вигадати приємнішого, як простягти мені свою довжелезну люльку, що тільки ще перед тим її смоктав.