Записки Полоненого

— Міжнароднє право не дозволяє вбивати полонених за спробу втікати: ви маєте тільки посилити за мною догляд, і не карати, і не тортурувати…

І коли толмач переказує Швестерові цю останню відповідь, ляйтенант божеволіє… Ні, цього, видно, не сподівалася його офіцерська шляхетність од цієї спотвореної людини, від цього нікчемного раба… Він схоплюється з-за столу, підбігає до мене, і люто, оскаженіло б’є в обличчя, розбиваючи до крови носа.

— Ось вам (на «ви», бачите, по-культурному!) міжнароднє право, фарфлюктер гунде! (проклята собако) — гукає на всю комендантську, тупотить, бризкає отруйною слиною крізь золоті зуби і напомповує себе, щоб ударити ще.

Я прошу толмача сказати панові офіцерові, що він не має права так робити, і що я далі ні слова не відповідатиму на його запити. Не знаю, як йому толмач переказав це останнє моє слово, але Швестер одійшов од мене до столу, і тільки, видихаючи накопичену в собі лють, застукотів кулаками по столу, переказавши через толмача і своє останнє слово:

— Подається на затвердження панові генералові, комендантові табору, вирок — розстріляти.

Знову закували й кинули в темний закалабок у кінці коридору комендантської, де я знайшов несподівано і побратима в горі.

Там сидить, уже другий тиждень відбуваючи кару за намір утікати, підпрапорщик, фельдфебель якогось сибірського полку. Високий, білявий, здоровий на зріст і вигляд, але вже досить замучений карою, чоловік.

Він оповідає, що пробував утікати кілька тижнів тому так само з території робіт уночі, з зібраною ним компанією — вісім чоловіка. Вони натрапили на жандарма, на них стріляли (потім виявилося, що це було якраз того вечора, коли тікав і я, і коли несподівані постріли і крики так були налякали мене), одного поранили і нікому не дали втекти… Тих усіх уже повідпускали, а його засудили (кахи, кахи! — він безнастанно бухикає і в грудях йому хрипить, аж клекотить) — засудили на місяць нелюдської кари, як організатора втечі.

Два тижні вже його б’ють шпіцрутенами, а через день вішають до стовпа на дві години. Йому побите тіло взялося струпами, що вже не загоюються, і він уже, мабуть, не дотягне…

Він таки не дотяг — через тиждень помер під час чергової екзекуції шпіцрутенами.

Коли я переказую йому про присуд мені, він заспокоює:

— Брешуть. Лякають. Цього не буде. Розстріляти не мають права, кахи, кахи, кахи!..

Мені прикро викликати співчуття до себе у цього нещасного, і я промовчую про те, як мене ляйтенант Швестер учив «права»…

Другого дня ляйтенант Швестер, — він уже сьогодні не такий скажений, — оголошує мені «милостивий» присуд пана таборового генерала: мене не розстріляють, бо він, Швестер, «дуже генерала за мене просив», і мені призначено половину того, до чого засуджено фельдфебеля сибірського полку.

Мене мають бити день шпіцрутенами, а через день вішати до стовпа впродовж двох тижнів.

Першу порцію кари стовпом має відпустити мені той самий симпатичний начальник караульної команди румун, що так божественно нагадує дядька Панаса з Правобережжя.

Коли надходить той час, мене розковують і виводять попід руки на відкриту веранду комендантської, де в стовпі, що підтримує будинок, на аршин вище зросту людини від підлоги, забито здорового залізного гака.

Тоді караульний начальник викликає двох «ґемайних» (рядових солдат) і вони туго зв’язують не дуже товстою вірьовкою, щоб глибше в тіло в’їдалася, обидві ноги докупи нижче кісточок, трохи вище п’ят. А кінець довгої вірьовки протягають уздовж спини, крутять назад руки, зв’язують їх докупи, а кінець вірьовки закидають на залізний гак.

Зав’язувати вірьовку на гаку підходить сам караульний начальник, я з глибокою вдячністю до мимовільного ката бачу, що сам він береться за це неспроста, — про це мені кажуть його глибоко зажурені очі, а остаточно переконує те, що, прив’язуючи вірьовку з моїм тілом до гака, він робить це делікатно і попускає вірьовку стільки, щоб носки моїх черевиків торкалися підлоги.

І відвертається. Дивиться на годинника, щось каже поставленим проти мене, як ритуал вимагає, вартовим — одному з наставленим у мої груди багнетом і другому — з повною води садовою поливальницею, а сам, не глянувши на мене, хутко зникає в караульному приміщенні.

Надворі виє лютий осінній вітер, розкидаючи жмутками мокрий сніг із крижаним дощем, гойдає мене коло стовпа, як ярмаркового комедіянта, пронизує тіло гострими голками холоду.

Тут, у незапамороченій, покищо, голові в’ються метеликами і складаються в віршовані рядки такі слова мого посланія: