Записки Полоненого

Пригадую свою гаймашкерську школу, миттю добуваю струмент, шматок букової дошки, вкладаю всю силу своєї душі й майструю чудову скриньочку з не менш чудовими візерунками, написом по-мадярському — «Світової війни пам’ятка», вирізую її ім’я, називаю «вечірньою зорею», і через два дні — через старшого пуцвірка Деннертового, коли проходить моя вечірня зоря повз вікно, урочисто дарую їй ту свою пам’ятку — продукт сорока восьми годин пильної праці.

З того в Дуначебі зчиняється велика буча.

Дуже гнівається на доньку, а, значить, і на мене ще більше, її папаша — поважний, із добрим таки пузцем, мадяр — голова всього Дуначебу. Вони, мабуть чи не телеграфом, виписують доньці «кузена» — отого пикатого в довгій, чорній чернечій сутані парубка, що не підлягає мобілізації, і вже третього дня дівчина ходить повз моє вікно, щільно тулячись до парубка і глибоко зазираючи йому в вічі, зовсім, значить, забувши мене (а може й не зовсім — бо чого ж таки повз моє вікно — це ж не по дорозі їй ні з дому, ні додому…), а мені папаша, через господаря мого, переказує «свою подяку за подарунок» і пересилає велику, отак на всю долоню, срібну монету — п’ять мадярських крон…

Тут стається моя третя зутичка з Йозефом Деннертом — нотаріяльним писарем із ґемайнгаузе в Дуначебі, і моїм господарем.

Я рішуче відмовляюся брати гроші: мовляв, не батькова то справа — мій подарунок дівчині. Деннерта це злостить. Він доводить мені, що мій вчинок суперечить їхній моралі, що він не розуміє, яка то мораль там у вас, на тій вашій Україні; це обурює мене, і ми досить уїдливо, по-культурному, правда, лаємося, і тоді я хутко знаходжу вихід.

Беру у Деннерта широку срібну монету, несу її на пошту і посилаю до Відня, на ресконто фонду українських січових стрільців, а другого дня, коли повз вікно проходить із своїм балбесом (бідненька моя Вері, та від нього ж середньовічною інквізицією тхне!) моя вечірня зоря, вискакую сам на вулицю, тичу їй поштового квитка й прошу передати батькові, а в чому справа? — в чому справа — він сам прочитає з квитка, бо там усе докладно написано.

От. І, гордо повернувшися, зникаю у себе в дворі.

За того квитка мав великі неприємності мій хороший Деннерт, про що розповідав мені того самого дня пізно ввечорі, майже плачучи.

— Ах, що там у вас за мораль на тій Україні, гер Олексі…

Цур вам, важкодумні, товстопузі й лисі міщани з вашим ханжівством, смертельно висміяні безсмертним Боккаччіо! І вам, чорні сутани, і тобі, моя хороша вечірня зоре, що загортаєшся в таку чорну-чорну, як і душа його єзуїтська, хмару-сутану!..

Крім незначної теми для незначного віршика (Угорочці Вері. «Той малесенький букет із нев’янучих квіток…» і т.д.) у моєму серці не залишиться з тієї події жодного сліду.

Є й інші — глибші та складніші теми.

О, на теми таке багате життя вбогого духом угорського села влітку 1916 року!

Я несу з левади мого господаря, кролям на годівлю, два величезні снопи кукурудзи, що її треба за літо кілька разів пасинкувати: краще тоді родить. Снопи важкі, нетовстий шнур, що на ньому прилаштовано вагу через плечі, гостро в’їдається в тіло, надворі страшенна спека, з мене піт тече річками.

Селом назустріч іде, не зовсім іще стара, швабка, зустрілася, спиняється:

— Альзо, ві ґейтс? (Ну, як воно йдеться?)

— Нічого. А хіба що?

І дивлюся на цю, виспівану німецькими благообразними поетами від міщанства, благообразну фрау-матір здивовано.

— А це я до того, що от ви який: за раба отут працюєтє важко, а от у мене син — Йоганом звати його — ге-ге, він не такий!

— А який у вас, благообразна фрау, син, що Йоганом його звати, який?

— О-го; він оце дістав бойову відзнаку, він ще зовсім молоденький, а вже капрал… Він у мене — герой… Не дасться живий у руки!

Тоді я ще здивованіше дивлюся на цю матір, миттю вирішую, що моя далека мати, мабуть, ніколи не пишалася б таким геройством, а стрівши її сина в таких от умовах, напевно, скрутно поспівчувала б його невольницькій долі, не похваляючись своїм… І мені стає і радісно, і гірко.

А через тиждень…

Н несу з левади великий клунок картоплі, згинаючись під ним низько-низько, бо гаряче липневе сонце заповзялося випалити з мене всю міць, а з подвір’я, з широкої брами ґемайнгаузу, виходить — тінню хилитається — та сама благообразна фрау, мати героя сина, що ото він не такий, як я…

Коли підходить до мене, то стає отак непорушним стовпом, потім несамовито сплескує руками і, мабуть, уперше по одержанні звістки, починає голосно тужити, як пес на місяць — вити-голосити…

Я кидаю свого клунка, підбігаю до благообразної фрау:

— В чому справа, людино? Чого побиваєтесь отак?

— О, мій Бог! Мій Бог! Нехай би мій маленький Йоган був хоч такий, як і ви… А то ж вони… вони вбили мою дитину… О, Бог! Мій Бог!..

— То він же й загинув героєм?

Я й сам бачу, що моя втіха завдає їй ще болючіших мук: вона з такою заздрістю й матірною любов’ю-ненавистю глянула на мене, що я відразу спасував… Ні, матір треба не так утішати, а як — я не знаю…