Записки Полоненого

— Бачите, тут прийшла естафета від військового міністерства нашого, естафета з кур’єром із Відня в Дуначеб… Вимагають вирядити вас негайно до Відня. До столиці нашої, розумієте, гер Олексі? Так я й подумав, чи не ображені ви на когось, чи не скаржилися воєнному начальству нашому?

— Ні, я не скаржився воєнному начальству вашому, пане нотарю…

— Тоді, знаєте що, відпочиньте ви сьогодні — далека ж дорога! Я скажу геру Деннертові, щоб не обтяжував вас сьогодні вже ніякою роботою, а завтра раненько ви й вирушите з кур’єром… Ага, до речі: мені, знаєте, дуже-дуже сподобався ваш високо-патріотичний вчинок із тими п’ятьма кронами, пам’ятаєте?

— Я тільки виконав маленький обов’язок перед своїм народом, гер нотар…

— А якже, а якже: це дуже похвально, гер Олексі… Ви ж не орош (росіянин), хоч і прийшли з Росії… Казав мені гер Деннерт про вашу Україну… І я дуже-дуже співчуваю вам, гер Олексі… І бажаю вам щасливої дороги та всяких успіхів у вашому дальшому житті…

Широка, привітна посмішка, що розкрила пожовклі зуби, теплий потиск пухкої бюргерської руки, і авдієнція закінчилась…

Тієї ночі прощаюся гаряче з моїм хорошим Дмитром Русіновим. Залишаю йому згарячу чимало свого немудрого майна, навіть бритву, — неначе й вона вже мені непотрібна буде! — навіть цілий пакунок із коржиками, що, одержаний у самому Дуначебі, вже нічого не був вартий, а на ранок вирушаю в далеку дорогу.

До болю шкода розлучатися з милими Деннертовими хлоп’ятами. Саме перед тим я тількищо навчив їх:

«Ой, на горі гре-е-ечка — сидить зай.
Викосили гре-е-чку — побіг зай.
Дрібу-дрібу-дрібушечки,
Насіяла петрушечки —
Дрібен дощик піде,
Петрушечка зійде…»

І тепер середульший, прощаючись, крізь сльози питає:

— А як ми забудемо, гер Олексі, «дрібу-дрібу-дрібу-шечки», то хто ж нас навчи-и-ить, ги-ги-ги…

Милі, хороші хлоп’ята, мила, хороша Деннертова родино, прощавайте! Я такий добрий перед невідомим грядущим, що я вже ладен ніколи не згадувати вашої єдиної справжньої кривди мені — черевиків перерослої нареченої, фрайляйн Лізхен…

Тихий Дунаю, прощай! Може — навіки.

Перед невідомим грядущим я такий добрий стаю, що відразу тягне мене здружитися з моїм провідником — кур’єром із Відня, хочеться мені розпитати, куди й для чого мене везуть, але провідник до самої залізничної станції — оцей переїзд баскими кіньми вісімнадцятьох чи п’ятнадцятьох кілометрів — вперто мовчить, або обмежується короткими «так», «не знаю», удаючи з себе при тому дуже серйозну, навіть чогось трохи сердиту, людину.

На станції Паланка потяга чекали недовго. В вагоні ми з провідником — друзі. Дуже допомогли мої їстивні й курильні запаси з багатого на матеріяльні цінності й убогого духом Дуначебу везені, бо тут одразу виявилося, що я, невольник, за даних обставин, удесятеро багатіший за нього, мого конвоїра — звичайного австрійського піхотинця, родом із Горішньої Австрії.

В вагоні ми відразу здружуємося, всю довгеньку дорогу, в такт торохкотінню коліс, неначе брати рідні, розмовляємо — про що? Про війну, про горе, про кров і сльози, пильнуємо дошукатися, хто ж, нарешті, винен за це зловісне нещастя, що в ньому корчиться ввесь світ ось уже третій рік? Він рішуче не погоджується зо мною, що винні представники вищої, владущої банди кожного народу, кожної держави, бо тоді б довелося йому, моєму випадковому приятелеві в синювато-сірому солдатському одязі, признатися, що так само, як і Вільгельм, і Микола другий, і всі інші короновані й некороновані хижаки всіх держав і народів, так само й їхній старенький Франц-Йозеф — однаково повинен в тих морях людської крови, в безодні страждань, винен за руїну, за плюндрування родющих і плодющих країн… Ні, він не погоджується, що винен і старенький Франц-Йозеф — такий добрий, такий милостивий цісар…

Йому таки добре забили памороки, починаючи від шкільної лавки й кінчаючи муштрою в цісарсько-королівських казармах, цьому вбогому хліборобові з неродючої, кам’янистої Горішньої Австрії…

Я ще нічого не знаю про Марксів «Капітал», я тільки одним ухом чув про «Ерфуртську програму» Каутського, але в мені вистачає досить інтуїтивного відчуття життьової обстановки, щоб, нарешті, переконати мого конвоїра, що винні і царі, і королі, і поміщики, і фабриканти.

Почувши про поміщиків та фабрикантів, мій приятель запалюється справжнім полум’ям ненависти. Він гаряче тисне мені руку, і я почуваю, що коли б довелося нам зустрінутись десь між окопами в полі — ні він мене, ні я його вже не різав би…

А коли він, довго-довго думаючи, при чому йому збігається на лобі і попід очима багато труджених зморщок, нарешті, нахиляється до мене й на саме вухо пошепки говорить:

— А коли б ні ви, ні я, ніхто з солдатів не хотів стріляти, покидали б зброю, то й війни не було б…

…мені здалося, що він з огидою штовхнув од себе свого ґвера (рушницю) з притороченим униз вістрям багнета-ножаки.