Записки Полоненого

Тоді серце мені палахкотить справжньою, пекучою радістю, і я хочу кинутися на цю завітрену, в зморшках, шию хлібороба з Горішньої Австрії й гаряче його пригорнути…

А на Віденському вокзалі — це теж тема, прошу вас:

«Мій конвойний коло мене,
Похилившися, сидить —
Про життя своє нужденне
Довірочно шепотить.

Наче після довгих років

Брата рідного зустрів
Й пережитого потоки
Перед ним тепер розкрив.

Я вслухаюсь пильно-пильно,

Спочуваючи, зідхну;
Він замовкне — я повільно
Про своє життя почну.

То звучніш, то знову тихо

Наші сипляться слова…
Чую-чую: спільне лихо
Наші душі розкрива!

Тихше, тихше ритми кида,

Мов натомлений, вагон.
Ось спинився відпочити.
Ми виходим на перон.

Світло. Натовп. крики чути.

Офіцер десь промайнув…
«Руський! Руський! Гайда тута!!» —
В спину хтось мене штовхнув.

Озираюсь: мій конвойний!

Очі крешуть іскри злі,
Погляд хижий, невпокойний…
Зникли враз мої жалі!

Так довірливо, як з братом,

Горем, радістю діливсь…
Мить! — і знов він став солдатом,
Я ж — невольником лишивсь!..

Тільки й того, що в поезії не скажеш, як посипалися й мені з очей іскри від того, зовсім не-братерського, штовхана в спину прикладом рушниці, що дістав я від мого «приятеля» конвойного. І все тільки тому, що він побачив десь перед собою поблизу офіцера…

Прокляття війні!

У ФРАЙШТАДТІ

Хтось міг би подумати, що я справді отак і потрапив до військового міністерства в Відні…

Ні, то тільки дуначебське начальство так «ся напудило», вичитавши в естафеті — звичайному листі, писаному воєнного часу й посиланому з особливим кур’єром, «на підставі розпорядження військового міністерства», розпорядження загального й давнього — такого от полоненого перепровадити до Відня.

Тут, у якійсь канцелярії якогось пересильного пункту, того ж таки вечора, просто перемінивши кур’єра, дали новому нову «естафету», і на ранок — ми вже в Фрайштадті.

Зовні — це звичайний собі табір для полонених, оточений високою й гострою огорожею з колючого дроту, з звичайними вартовими будками на кожні двіста-триста метрів уздовж дроту, трохи гіршими, як в Естергомі, але, безперечно, кращими, ніж по інших таборах, бараками — з вікнами й дверима, з печами на зиму, з доброю, хоч і толевою покрівлею, з ізольованим бараком-карцером, і з усіма потрібними комунальними службами.

Відмінне в Фрайштадтському таборі, коли рівняти до інших, звичайних таборів полонених, це: окремий барак-театр на тисячу глядачів, окремий барак-заля для віч, зборів, засідань; окремі, невеличкі бараки для всяких культурних закладів: для величезної книгозбірні з десятком тисяч томів, назбираних пожертвами серед галицького громадянства, для фото-ательє, для майстерні художників образотворчого мистецтва, приміщення редакції тижневого журналу «Розвага» та друкарні.

До речі, про друкарню. Закупив її Союз Визволення України десь на розторжі, мабуть у безпосередніх нащадків самого Ґутенберґа. Це була, безперечно, ще його часів друкарська машина, що її, коли треба було працювати, мусів бідолаха-завідувач — він таки й машиніст і старший складач, із колишніх київських складачів, хороший такий хлопець Дігтяренко, — мусів рухати водночас і ногами, і руками, і налягати животом, і підпихати всім тулубом. Проте, друкарня працювала. Не було того випадку за час видання журналу, щоби з провини цієї ґутенберґівської первістки бодай на один день запізнився вихід журналу.

І вже зовсім відмінне від інших таборів унутрішнє життя, побут, оточення і праця полонених.

Населення фрайштадтського табору мало змогу жити повноцінним громадським і культурним життям.

І воно жило тим життям, це населення з двох-трьох тисяч постійних мешканців Фрайштадтського табору, що числив у себе понад п’ятнадцять тисяч полонених на постійних роботах поза табором.

Можна було б, і треба написати окрему книжку про життя й роботу у фрайштадтському таборі полонених, але я — не історик, щоденника ніколи не вів доладу, а всі матеріяли про табір, по ліквідації його, коли кінчиться війна (аджеж кінчиться вона колись, люди?!) Союз Визволення України має намір передати на схованку до віденського національного банку з таким заповітом, щоб упродовж чверти віку ніхто до матеріялів не підступався.