Записки Полоненого

Беру помаленьку свого клунка і, схиливши ще нижче голову, суну далі. А слідом за мною летить пронизливе, тужливе-тужливе, як ото пса на місяць, виття-голосіння…

О, на теми таке багате життя вбогого духом угорського села влітку 1916 року!

І тему — ще один віршик для «Вісника» Союзу Визволення України:

МАТИ

Я стрів її раз… Немов щастя фонтан

На неї зцілющу лив воду:
«Її найдорожчий, відважний Йоган
Воєнну дістав нагороду».

Кого зустрічала — ділилася ним, —

Тим щастям достойного сина,
Спипила мене: «Ні, він був не таким, —
Він змалку хоробра дитина…

В неволю піддатись? — Не терпить кайдан,

Насильства і рабства він зроду…»
«Так, так, пані, так, співчуваю я вам:
Ваш син — то окраса народу…»

Усмішку презирства в старечих устах

Піймав я — усмішку до мене,
Зігнувся ввесь, чорно зробилось в очах,
І серце забилось шалено…

Я стрів її вдруге. Ридала стара,

Здіймаючи руки до неба:
«О, краще б на мене звалилась гора!..
А він… йому жити ще треба!»

Дійшовши до мене, спинилась на мить,

Стогнала: «О, Боже неправий!
Не має Йогана… Сердешний, він спить
В чужині, в могилі кривавій…»

«Але ж заспокойтесь. Герой був живий,

Таким він лишився до краю…»
«Ні, краще б він був хоч такий, як і ви,
Не знала б я муки, одчаю…»

І жалісно-заздрісно очі її

Дивились на мене хвилину:
Тепер тільки, певно, відчули й в мені
Лишень нещасливу людину!

Четверта й остання моя зутичка з господарем Йозефом Деннертом сталася вже десь на початку серпня.

То, звичайно, дурниця, що він чогось вирішив передати мене «в тимчасову оренду» своєму безпосередньому начальникові — товстому, опецькуватому помічникові нотаря, у якого ото така струнка красива, лагідна і дуже привітна жінка. У мого господаря якраз роботи — ніякої, а він же годує мене, та ще прийшов і так лагідно питає:

— Чи ви б нічого не мали проти, гер Олексі, коли б я вас попросив піти на кілька днів попрацювати у сусіда… Він, знаєте, почав там у себе велику роботу, треба допомогти…

О, я, звичайно, нічого не маю проти, гер Йозеф Деннерт! Ви ж платите за мене якусь оренду вашій державі, що захопила мене на полі бою, ви ж годуєте мене, знаєте, та ви ж господар, а я — наймит. Бо я не вірю, гер Йозеф Деннерт, що й у вас ото така мерзенна думка — принизити цього червонощокого юнака перед симпатичною сусідкою, такою лагідною, такою привітною, — така сама мерзенна думка, як у її опецькуватого мужа…

Я прийшов до них, коли вони саме снідали вдвох на веранді, що виходить на двір. Мій голосний, невимушений «Сервус!», спрямований до красуні-жінки, примусив ненависного мужа її знестямки вдавитися товстим бутербродом із поперченим салом, він закашлявся, скочив із місця, забігав, а коли давав мені накази, очі йому були червоні-червоні й сльозилися. Він, зневажливо заклавши руки в кишені штанів, міряючи згорда з голови донизу мою несхибну постать, наказав місити голими ногами он оту глину з кізяками серед двору, призначену для перебудови якоїсь печі в його покоях.

Ну, що ж, глину, то й глину… Хоч і з кізяками… Треба роззуватися.

Брудна, важка робота, але — робота, як робота. То нічого…

А коли він приходить на обід і знову розташовується на затіненій високим волоським горіхом веранді, вона — струнка, привітна жінка його, своїми руками зносить униз, на подвір’я, маленького столика, — пухкі, білі руки їй тремтять, а коли ставить мені тарілку з стравою і нахиляється низько над столиком — пригортає, цілує своїми глибокими-глибокими, як озера, синіми очима…

Мені більше нічого й не треба, опецькуватий герою Боккаччієвого Декамерону! Вона — не твоя, оця струнка, молода — не по твоїх літах — привітна жінка…

Я бачу, як він, немов голодний вовк, стежить ревнющими, тепер уже не посоловілими, а блискучими од мук очима, за кожним її рухом, за кожним поглядом у мій бік, і казиться.

А я, чекаючи переміни, задираю високо вгору голову — он туди, на саме верховіття високого волоського горіха, що затіняє кукібну веранду, і злегенька насвистую, підподьомкаю, як насвистують у нас жайворонки ранньою весною над незораною ще левадою.

А коли, дообідуючи, зустрічаюся з ним поглядом, він не витримує й бурчить: