Записки Полоненого

ПОЛОНЕНИМ

«Друзі невольники! В ніч Різдвяну

Казку б я вам розповів чарівну,
Щоб ви на крилах легеньких її
Вільно полинули в Рідні Краї…

В рідні оселі, до білих хаток,

До матерів, до жінок, до діток,
Що, дожидаючи вас здалеки,
Плачуть, безрадні, не дні — вже роки…

Щоб, замість крику чужих вартових,

Крізь навісний, густосплетений дріт,
Вас колисав срібний дзенькотом сміх
Кинутих вами маленьких сиріт.

Щоб усміхнулись і ви уночі,

З рідними, з дітками в церкву йдучи
Свято всесвітнє, надійне стрічать, —
Матір Велику з Дитятком вітать.

Хто б не були ви — на світі всьому

Нам збудували однаку тюрму:
Націй, релігій не час розрізнять —
Аджеж однаково мусим страждать!

Друзі, знесилені в праці тяжкій!

Як вашим душам, потрібен спокій, —
Так би хотів я в вінку казковім
Цвіт забуття дати змученим їм…

Друзі невольники! Сили нема…

Казкою тішитись — мабуть дарма:
Б’ють нас, гойдають голодні вітри —
Бог нас не бачить, не чує згори.

Там, — десь за дротом — життя клекотить,

Хто ще живе — поспішається жить;
Але не нам у тюрмі, в чужині
В церквах засяють привітні огні, —
Дзвони ударять гучні…

Друзі невольники! В ніч Різдвяну

З вами всіма я журливо зідхну, —
Знову в серпанок жалю угорнусь,
З тугою в небо прозоре звернусь,

Як дзвони ударять гучні —

Бога шукатиму,
В Бога питатиму:
Знає про нас Він чи ні?

Переповнена заля реве і гримить оплесками, чути хлипання, навіть голосні, глибокі ридання.

Якийсь німецький композитор, в ранзі оберляйтенанта, переказували мені, на перекладені йому кимось слова цього вірша написав дуже зворушливу музику. Шкодую, що мені так і не пощастило її в своєму житті почути.

А після вечірки товариш Микола Лозовик заходить розчулений у барак, підходить. Бачу — щось йому хочеться хороше сказати, огинається.

— Ну, кажи, що?

— Та нічого… Все добре. Тільки оте «націй, релігій не розрізнять» — неправильно… Да…

— Не час розрізнять! Та ніч же Свята. Та Свято ж народження Найвищого Ідеалу Вселюдської Любови, Миколо…

Я знаю, що зауваження товариша Миколи — це наслідок глибокої націоналістичної роботи у фрайштадтському таборі. Я знаю, що товариш Микола глибоко вірить шановному професорові Ст. Смаль-Стоцькому, що справді треба читати не «німецькою», а «московською» блекотою, я знаю, що не мені, з глибоко в душі прихованою вірою в правдивість тверджень шановного професора, переконувати міцного й непохитного, як дуб, товариша Миколу Лозовика, я посилаю його лагідно під три чорти і, зворушений вечіркою, блаженно засинаю.

ТАМ ДАЛЕКО ДЗВОНЯТЬ ДЗВОНИ…

А коли вдарила, вибухла в Петрограді революція, наше муравлище заворушилось, як справжнє муравлище.

Ті, що зідхали, хлипали й плакали на Різдвяний Вечір, сьогодні ревма-ревуть — потужно, погрозливо, після моєї деклямації:

«…Там, дмеко дзвонять дзвони
В тоні радісних пісень:
Там тріщать криваві трони,
Вчувши свій останній день.

Ми — раби ще, бо за дротом?

То ж дрібниці — скоро край!
Аджеж там, за небозводом,
Й нас чекає волі рай!

Там, на рідному роздоллі,

Хори радісних пісень…
Друзі! Вгору прапор Волі!
Привітаймо й ми цей день!

Хай утіхою нам стане,

Що такий величний час
Не байдужими застане
І в неволї нас!»

Невимовні радощі, піднесення, бадьорість…

Заворушилися й наші професори, і ввесь Союз Визволення України.

Про революцію в Петрограді, про те, що «петроградський гарнізон перейшов на сторону народу», знали ми вже другого березня.