Записки Полоненого

І другого березня, посеред табору — був чудовий соняшний, весняний ранок — під нашвидку виготовленим червоним прапором — поставили стола й почали — просто на стіл — збирати гроші — на революцію.

Але недовго збирали. Бо за якусь годину допитливі очі австрійських дозорців угледіли того прапора й доповіли про нього самому таборовому комендантові, оберстові Льонґардтові, що ото так пишався своїми, такими культурними полоненими. І з того зчинилася справжня буря.

Сам таборовий комендант, оберст Льонґардт, страшенно тією звісткою розлючений, миттю викликав свого помічника, нашого милого і шанованого професора Ст. Смаль-Стоцького і наказав, щоб негайно прибрали це «неможливе, нечуване безглуздя…» Бо інакше він рішуче, — чуєте, пане капітане, — рішуче заборонить і ваші національні прапори вивішувати… йому, взагалі, пане капітане, ніяка революція непотрібна… Та нікого те не засмутило ані трохи. Тоді табір під величезним жовто-блакитним прапором далі збирав гроші — на Українську Революцію.

Заметушилися і професори, і Союз Визволення України.

За якийсь тиждень одержуємо з українських таборів полонених із Німеччини їхні газети і повідомлення, що там широко позначилася вже праця Союзу Визволення України. По німецьких таборах уже, як кажуть, розгорнулась кампанія підготови виборів до Всеукраїнських Установчих Зборів, там пишуть резолюції, розробляють накази депутатам, а в шапках газет — там виходять тижневі газети — голосні заголовки:

«Нехай живе наш депутат, кандидат на гетьмана Соборної України, пан Скоропис-Йолтуховський!»

Треба сказати, що в німецьких таборах полонених українців — народ узагалі рішучіший, рвучніший і швидший на рішення — менше чухається.

То з німецьких таборів вийдуть дивізії «синьожупанників», що для них (слухайте, слухайте, туполобі політики з Петрограду!) німецьке інтендантство передбачливо виготовило ті жупани ще року… 1907-го. Аякже: тисяча дев’ятсот сьомого — ще за сім років до початку війни! Штампи з такою датою на жупанах — історично незаперечна деталь. А Петроград чи Москва, в турботах за поневолені ними народи, тільки й знали, що нагаї та шибениці…

Наш табір багато поміркованіший. Правда, розворушила, напоїла п’яно буйними радощами, великонадійними надіями, прекрасними, привабливими сподіванками і нас революція, але в нашому таборі за голову головної громадсько-політичної організації — суспільно-просвітнього гуртка — такий кремезний дядя з Лубень, Іван Павлович Мороз, старий есдек ще з дев’ятсотих років, і ні він, ні ввесь табір за його проводом, до монархічних ідей не схилялися.

І Фрайштадтський табір не послав до майбутніх Всеукраїнських Установчих Зборів кандидатом на гетьмана великого землевласника з Наддніпрянської України, пана Скорописа-Йолтуховського. Проти голосувало загально-таборове віче всього населення табору.

А коли прилітає до Фрайштадту він сам — стрункий, вишліфуваний, вишукано одягнений, европейського маштабу дипломат, ще досить молодий віком чоловік, з лагідним проділом на трохи залисілій голові й моноклем біля лівого ока, — загально-таборове віче полонених зачароване його безнастанною, як гірський струмок, веселою, дотепною мовою бувалої в бувальцях людини.

Справді, любо було послухати, які чудові перспективи розвитку нашого багатого й родючого Рідного Краю малював цей чепурний, лагідний джентльмен, говорячи до нас чудовою, бездоганною, рідною всім нам, українською мовою!

Але на загально-таборовому вічі півтори чи й дві тисячі сірої, чорноробної сили, і блискучий, безжурний депутатський виступ — нема-нема, та й перетне хтось уїдливим запитанням:

— А як же воно з земелькою буде, пане-товаришу?

Тоді промовець, ні на одну часточку миті не зупиняючись, робить такий божественно-чарівний жест рукою досвідченого дипломата, ще божественніше посміхається до залі й продовжує:

— З земелькою? І з земелькою, звичайно, влаштуємось. Зберемо Установчі Збори, поміркуємо, як слід, обсудимо, по-хорошому, знаєте, по-культурному. Ми ж не варвари якісь, не грабіжники, боронь Боже, — чи там десь викупити, то й викупимо, чи обмежити велике землевласництво — побачимо, поміркуємо, знову-таки, аякже…

І гостро, і дотепно, і культурно. Але важко, видно, й такому неперевершеному промовцеві переконати розбурхану далекою революцією багатотисячну масу.

І загально-таборове віче Фрайштадтського табору полонених українців обмежилось виробленням короткого, стислого, скромного, але й рішучого наказа: «Временному революціонному правітельству Росси», вкрило того наказа впродовж двох тижнів двадцятьма тисячами підписів усіх приписаних до Фрайштадтського табору полонених, вимагало в тому наказі «привернення Україні основ Переяславської угоди 1654 року, радикальної земельної реформи, народньої міліції, самоврядування, вісімгодинного робочого дня, доброї техніки безпеки, пристойної заробітної платні» і т.д.

І передали того наказа, з усіма підписами, через пана Скорописа-Йолтуховського, голові тимчасового російського уряду Керенському.