Записки Полоненого

І хоча кооператор із «Поюру» Пилипенко й не підписався на тому наказі та підбурював і ввесь барак «майстерових» не здаватися на «інтриґи», проте, не спинив він стихійного руху двадцятьох тисяч фрайштадтців, як не спинив і переможної ходи революції — «там, далеко, за горами, в ріднім краю…»

Тоді актив громадсько-політичної верхівки в таборі став обмірковувати, що робити з отим запеклим «контрою», і пропонував, голосами найгарячіших голів, просити таборове начальство вислати його, кооператора поюрівського, геть із Фрайштадтського табору десь у Тірольські гори.

Але всі тепер такі добрі, такі лагідні в сподіванні швидкої волі, що не погоджуються на такі пропозиції, а тим часом Пилипенко сам подав таборовому начальству прохання — вирядити його десь на сільську роботу з Фрайштадту.

Далі від цієї «крамоли», мовляв…

Скатертиною тобі дорога, вперта, тугодумна, реакційна людино!

IV. ДОДОМУ І ВДОМА

«РЕВОЛЮЦІЇ ПОТРІБНІ КУЛЬТУРНІ СИЛИ…»

А сподівана швидка воля не приходить, та й не приходить.

Тоді деклямую на таборовій вечірці:

ІЗ ЧУЖИНИ

«Там, далеко за горами, в Ріднім Краю,

У воскреслім, розквітлім гаю,
Пісні волі, життя громом дзвонів ревуть, —
Там кайдани невольничі рвуть,
Там живуть.

Як би, як би хотілося злитися з ним

Із відродженим гаєм рясним —
Його радістю жить, його щастям, цвісти,
Праці творчої лепту й свою принести!

Та неволя нудна павутиння снує,

Обснувала — дихнуть не дає,
І регоче злорадно примара страшна…
А надворі сміється весна
Чарівна…

Як то гірко, як тяжко, що сковані ми,

Що з обіймів нудної тюрми
Тільки й маємо сил, що гукнути в цей час:
«Духом з вами ми всі, але ви… ви — без нас»!

Та чи й вигук той наш долєтить аж туди,

Де цвітуть пишноцвітні сади,
Утопають в красі чарівної весни;
Чи почують, почують вони,
Ті, що рвуть кайдани?

Як би, як би хотілось полинуть туди,

Стать з братами-борцями в ряди, —
В боротьбі йти разом, в творчій праці згорать,
А не мокрими тліть, не рабами вмирать!»

І тоді очі тисячі слухачів загоряються жадібним, усепалючим бажанням волі, ще лютішою тугою за Рідним Краєм, іще непереможнішим прагненням туди, де «кайдани невольничі рвуть»… Юрба шаленіє, плещучи, а, розійшовшися, довго тієї ночі не спатиме, посилаючи люті, з глибин душ, прокльони на голови тих, хто затягає війну…

Волі… Волі… Ой, воленьки!..

Ось уже віддзвонила в усі дзвони новонароджуваного на всій земній кулі молодого, яскравого життя, чарівна весна, ось, уже припікати починає гаряче червневе сонце, а з того боку дротів, здалеки, з-поза гір, чорні круки приносять звістки чорні:

— «Війна до побєдного…»

— «Відновити смертну кару в революційній армії й фльоті…»

— «Липнева перемога «революційного» уряду Керенського над революційним робітництвом у Петрограді…»

— «Поміщикам сплачувати од снопа, збираючи врожай на захопленій революційним селом землі…»

А тут — нудота, нудота, нудота…

Часами сам собі здаєшся за зв’язаного, потріпаного орла, кинутого на роздоріжжі в гарячу спеку, і борсаєшся-борсаєшся, б’єшся безсило об придорожну пилюку…

І от саме тоді приходить, як відгук далекого, такого довгожданого грому, на спрагою стомленому, безхмарному, нудьготному небі, коротенька листівочка від відпоручника (представника) Української Центральної Ради з Стокгольму. Через Союз Визволення України з Відня:

«Революції потрібні культурні сили. Шліть людей, людей і людей…»

НАС НАБРАЛОСЯ СІМНАДЦЯТЬ

Заметушився фрайштадтський табір.

— Хто поїде?

— Кого відпустять?

— Скільки дозволить начальство?

— Як переберуться?

— Хто поїде?

— Всі поїдемо.

— Ой, пустіть, пустіть на волю!..

— Не можна всім.

— Я! Я! Я!

— І я.

Я теж хочу — до божевілля, до смерти хочу їхати туди, де ще є час прикласти рук, і сил, і набутих у Фрайштадті знань, і нажитого в Мазурських багнах, на пруських степах-рівнинах, у Карпатських горах, на дебреценських долинах, гаймашкерських каторгах — гіркого досвіду життьового, — я до божевілля хочу туди, де вимальовуються обрії нового, безмежно прекрасного, вільного людського життя!

— А старенький (професор Ст. Смаль-Стоцький) каже, що вас, пане Кобцю, треба десь отак років на десять за ґрати законопатити — непоганий поет би з вас виробився…