Записки Полоненого

Через годину сюди таки приїхав судовий слідчий у найважливіших справах Адамович — колишній правитель канцелярії київського генерал-губернатора (товариші, та ж революція ще нічого у вас не змінила!!), він покликав до кабінету… Лелюхіна і розмовляв із ним отак годин з півтори чи й більше.

А потім посадили нас у два чорні автомобілі, що то у них ґратовані віконця, що то ними ще так недавно користувалася охранка й окремий корпус жандармів (революціє, де ж ти?!), а по боках — полички — вартовим озброєним стояти, — і повезли.

Коли наші чорні авта звернули в бік Петропавлівської фортеці, вже не тільки самому дядюшці Горулькові млосно стало — значить, справи швах.

Але ми тільки проїхали повз неї, повз Петропавлівську — красу і гордість царського, ще зовсім-зовсім неповаленого режиму, переїхали через міст і зупинилися на Василівському острові, коло 166-го зведеного евакуаційного шпиталю.

Озброєні люди нас роздягли, озброєні люди доглядали, щоб ні у кого нічого з «цивільного» одягу не залишилося, нам дали тільки шпитальні халати і… замкнули в окрему велику палату, вікнами — на Зимовий палац Миколи другого.

На дверях — озброєний вартовий.

Лелюхін зовсім не вміє відбріхуватися. Дарма, що хоче так щиро, переконливо довести нам, що він — ні до чого, що він і не знає, чому саме його покликав слідчий на вокзалі й чому розпитував, звідки він родом, коли і де потрапив до полону, і навіть не цікавився, — уявіть собі, зовсім не цікавився нашою, — він якось неприродньо підкреслює це слово, — нашою роботою в Фрайштадті, а ми всі бачимо, як йому невпокійно бігають його бридкі, осоружні очі, і нам не вистачає снаги кваліфікувати його ганебне «предательство».

І коли Лелюхіна тут таки знову викликає слідчий, що приїхав слідом за нами до шпиталю, молодий, серйозний такий юнак, хворобливий на виду, трохи прищикуватий на обличчі, родом з Уманщини, пише й вішає Лелюхінові на ліжко пляката:

«Уйди, Юдо, бо все’дно вночі задушимо».

Повернувшися від слідчого, Лелюхін побачив плякат, пополотнів, затрусився, попросив вартового пропустити його до начальника шпиталю, і вже більше до нас не повертався.

Ганьба й прокляття тобі, мерзенний крамарю!

Півтора місяці свободолюбний уряд Керенського мучить нас усіх під замком, півтора місяці день-у-день банькатий слідчий у найважливіших справах Адамович випитує по одному кожного з нас 16-ти — йому конче треба дізнатися, скільки разів, коли і з якими намірами приїздив до нашого табору Ленін (дурню ти, дурню, Максиме Лелюхіне: посиланням на найстрашнішу в ті дні для керенської слинявої влади людину, ти думав заробити собі хреста георгієвського у продажного, недовговічного уряду ще неоновленої Росії!)

Судовому слідчому у найважливіших справах Адамовичу конче хочеться дізнатися, яку військову форму «малоросійськую», ну, украінскую, пожалуйста, єслі вас ето оскорбляєт, товаріщ», — яку форму військову носили ми у Фрайштадтському таборі, які організації там існували, які програми тих організацій… Які я накази на Україну з Фінляндії через солдатика в Або одержав… Бідний солдатику! Не дійшов твій лист і на цей раз до твоєї дружини на Таращанщину — його прилучив банькатий слідчий до гори списаних із мене протоколів…

…Видравшися вночі, за допомогою якогось земляка-вартового, що й одежину якусь допоміг дістати, ми з Сергієм Антоненком — непоганим артистом нашого фрайштадтського табору — добиваємося до петроградської Української Військової Ради. Петроградська Українська Військова Рада гаряче нами зацікавлюється, хороший прапорщик Губенко відвідує міністра Верховського, грюкає у нього за нас дверима; прозектор Миколаєвського військового шпиталю, дуже популярна й поважана в Петрограді людина, професор медицини Омельченко оглядає всю нашу партію й знаходить, всупереч висновкам шпитальної комісії на Василівському острові, що кожен із нас має по стільки серйозних хвороб, що нас, безперечно, ні-на які фронти посилати не можна, що ми справді — інваліди.

Але нічого нам це не допомагає, Керенського контр-розвідка, що веде наше слідство — це ж хіба не та чорна сотня, що громила на початку війни майже єдину тоді в Києві українську книгарню на Великій Підвальній вулиці? Керенського контр-розвідка — хіба це не панські, поміщицькі синки, що їм оті ідеї, які привезли в своїх головах оцих шіснадцять «запроданців німецькому кайзерові», загрожують захитати їхній спредковічний добробут? Хіба це не ті панські синки, що потом і кров’ю нашими та батьків наших — чорноробної сили землі української — повиховували їх батьки-поміщики, поперепускавши через вищі школи, через усю, надбану віками гноблення недержавних націй, великодержавну, великоросійську культуру?

Контр-розвідка Керенського так легко цієї справи не кине.