Записки Полоненого

Гей, як тяжко, як гірко в землиці лежать
Без утіхи живої;
Тягар рідного краю на грудях держать,
Тягар кривди, насильства, неволі!

Давить, гнітить кістки наша рідна земля,

Яку ми боронили;
Люд в кайданах чоло скробне низко схиля
На козацькі, лицарські могили.

Темно… Сплять мовчазнії простори, що ми,

В бій за волю ідучи,
Кровію ізлили, засівали кістьми,
Урожаю плодючого ждучи.

Уродив лиш кукіль… Чорні зграї круків

Над могилами в’ються
І до нас в підземеллє не кров ворогів,
Тільки сльози безрадности ллються.

Та ще сміх долітає — злорадісний сміх

Ворогів віковічних,
І про дикі діла перевертнів своїх
Нам доносить дух вітрів північних.

Про славетні ж діла отаманів-батьків

Ані вісти, ні слуху;
Україна — мов лан, лан пустих колосків
В рік тяжкий, неврожайний, в засуху.

Деж Виговський-борець, Дорошенко-гетьман,

Гордієнко й Мазепа величний,
Що край рідний із пут, із залізних кайдан
Виривали в катів у північних?

І Виговський умер, Дорошенко сконав,

Гордієнко й Мазепа… А Гонта,
Що один мук пекельних, надлюдських зазнав
Від ворожого, лядського «rządu»?

Спить і він… Сплять усі по роботі тяжкій,

А їх праці відгомін
Не запалює мозок і душі рабські,
Тільки тліє десь в душах, як спомин;

Тліє в душах дрібненьких, у душах рабів,

Гасне, змитий сльозами,
Бо не йдуть боронить своїх рідних степів,
Як колись боронили — списами!

(Задумливо).

Про славетні діла отаманів-батьків
Ані вісти, ні слуху, —
Україна — мов лан, лан пустих колосків
В рік тяжкий, неврожайний, в засуху…

Часом чайкою скиглить Хмельницького тінь,

Батька нашого й пана,
Мов поради питає в нових поколінь,
Наче молить їх — скинуть кайдани.

Поза тим — тихо скрізь… Лиш риданнє рабів

І у день і в ночі не стихає,
Та пекельний, злорадісний сміх ворогів
В підземеллє до нас долітає…

Гей, як тяжко, як гірко лежати в землі, —

Сльози й сміх отой чути,
Кайдани відчувать, муки рабства, жалі,
І не встати, землі не розкути!

(Наближається до могили з хрестом).