Записки Полоненого

Темно скрізь… Тільки там — від якогось часу
Білий хрест із пітьми виступає;
Я Тому, Хто під ним — скарги всі понесу,
В Його слова-розради спитаю.

Коли діждемось ми, що вже буде не крук

Перемогу співати,
Але, з бою йдучи, вільний, гордий онук
На могили прийде спочивати?

Обізвись зпід хреста, обнадій козаків,

Віщий, славний козаче;
Ти пророчим чуттєм шлях грядучих віків
Маєш силу відчути, побачить.

Коли білий Твій хрест по степах мовчазних

Сяйвом думки одної розлється,
В душах холопа, пана, сліпих і німих
Рівним полум’ям волі займеться?

Коли світ розжене сон-кошмар віковий,

Коли встануть нащадки прозрілі
І не плач, тільки клич пролуна бойовий,
Втішить наші кістки наболілі?

Коли рідна земля — Україна вільна

Ворогам і своїм — яничарам
Крикне: «Геть!?»

(Під землею гуркіт. Чути зпід хреста голос.)

Голос:

«Незабаром!
Іди, одпочинь, сивоусий борець,
Лицарство утіш: скоро мукам кінець!»

(Козак зникає).

(Якийсь час тихо. Світ збільшується, розливається по лівому боці сцени й там ізза хмар виступає мур і ґратована брама з замками. Над брамою величезний чорний російський орел. Вартує двоє салдатів. Могила з хрестом — у тіні).

1-й салдат:

«Слишіш, брат, ґаварят,
Что в адну із весенніх ночей
Здесь нечістая бродіт,
I прі свете какіх-то лучей
Нашу узніцу прочь-то виводіт, —
Как би нам не прішлось…

2-й салдат:

— А ти — брось
І не згадуй проти ночі лиха;
Адже ґрати міцні,
А замки все стальні, —
Встережем, дасть Бог, все буде тихо…

(Мовчаннє. Хрест прояснюється, чути гуркіт і нараз брама розчиняється-розсувається на двоє і ховає за собою переляканих вартових. Орел схиляється на бік. Виходить жінка в чорній киреї. Крізь кирею видно українське вбрання. На руках і ногах брязкають ланцюги. На голові колючий вінок).

Жінка:

«Третю сотню років
Від кайдан-ланцюгів
Тіло мліє моє, умліває;

Чорний, хижий орел

Із безцінних джерел,
З мого серця, скарби випиває.

Моїх діток-синів

Під серпанками снів
В одяг рабства, льокейства вбирає;

Сплять — не стогнуть вони,

Нерозумні сини,
В муках рабства, в занедбанім краї»…

2-й салдат (прислухаючись, ізза брами виглядає):

«О, Боже мій! Що чую я?
Мій рідний край, — земля моя,
Земля батьків, дідів моїх
В руках чужих?»…

Жінка (далі):