Читаем Записки Полоненого полностью

Записки Полоненого

…І тільки в цю ніч, коли той народивсь,Що першим був, перший сльозами заливсь,Над долею матері плакав-ридав,Але небезрадно — в сльозах гартував,В горнилі душі меч двосічний кував:Для тих, що скорились, меч помсти, ганьби,Для тих, що катують, меч-гнів боротьби, —У цю тільки ніч бачу знов світ ясний,Надійний вінок одягаю рясний.І жду, не діждуся, коли вже прийдеТой местник, що нових борців приведе;Той местник, що вимріяв перший мій синВ часи безголов’я, найтяжчих годин,Оддавши для його, за його усе,За того, хто волю мені принесе…І жду, не діждуся, коли він прийдеІ волю і правду мені приведе?..

(Сідає стомлена коло могили. Задумалась. Ізза сцени (з лівого боку) виходить козак в новітнім убранні. Молодий, рухливий, але зажурений).

Козак:

«І знов до могили я йду в порожні, —Біль в грудях гадюкою в’ється…І досі не світять, не сяють огніВ горнилах, де зброя кується.Ще й досі приборкані, приспані сплять, —Будив, — деж там їх добудитись?У ярмах живуть, ярм не хочуть скидать,Щоб в ярмах і далі плодитись…

(Побачив жінку).

І знову в жалобі, заковану тутЯ матір ще раз зустріваю…О, муки! Заліза невільничих путЩе й досі порвать не здолаю!І чим же утішу невтішну її,Коли нерозумнії дітиДо слів найсвятіших байдужі, німі, —Їм кров’ю б писать заповіти!Яке тепер слово рухливе, живеУтіхою може їй стати?Хиба лиш, що поки Дніпро ще реве, —Про волю він буде співати.Тепер же її хоч замість колючокНадійним вінком заквітчаю, —Нехай хоч ці квіти, сей пишний вінокСпасає її від одчаю.

(Скидає з жінки терновий вінок, надіває квітки надій.)

Жінка (тихо):

…Любий, славний сину мійЯк то мало тих надій…Як то скоро всі вониОбертаються в терни…

2-й салдат (З’являється ізза сцени. Рухи й бліде лице — виказують муки. Ступає непевно.):

Мій рідний край политий кров’ю дідів,В чужих руках, а я… на службі у катів…

(Заходить знову за сцену.)

Козак (до могили):

Озвися, пославший по світу мене,Чи довго мені ще блукати,Немов у пустині гукати?Чи скоро у грудях рабів спалахнеГнів помсти за муки, за горе,За Матерні муки, насильства, за болі,За рабство синів, за наругу неволі, —Озвися, чи довго, чи скоро?

Голос з могили:

Іди, буди,Ще раз, ще раз;Іде, грядеВеликий час!

Козак:

Іду, ідуБорців зберу і поведу…

(Упевненими кроками йде за сцену. Коли він зникає, з’являються чотири узброєні салдати, крадуться тихо, потім кидаються без слів до жінки, хватають і запирають знову за браму. Стають вартувати в чотирьох. Якийсь час тихо. Потім під землею чути гуркіт. Рівночасно — за сценою многоголосний спів. Салдати з жахом тікають).

Перейти на страницу: